Звернутися до Бога
Їду в машині поряд із водієм, котрий розвозить хліб. Раптом засиренило і забабахкало. Читаю вголос 90-ий псалом: „Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога небесного оселиться. Каже він до Господа: „Ти Пристановище, Бог мій і Захист мій, і я уповаю на Нього“. Чоловік прислухається і уважно дивиться на дорогу. І я раптом подумала: „Він теж ризикує життям, коли розвозить нам хліб. Господи, збережи його в дорозі“. Переповідаю йому розповідь, що її ще в молодості почула від солдата Другої світової війни.
Картина Катерини Васечко з Ніжина.
Чоловіків призовного віку зібрали біля військового комісаріяту, аби відправити на фронт. До них підійшов старенький дідусь і сказав: „Хлопці, читайте 90-ий псалом“. Деякі заворушилися і перевірили, чи на місці вшитий у білизну листочок з текстом. Інші, очевидно комсомольського виховання, засміялися: „А ми не знаємо“. „Господь підкаже“, – відповів дідусь.
Коли наш комсомолець уперше побачив ворожі танки, він підняв угору руки й закричав: „Господи, 90-ий псалом!“ Він кричав так щоразу під час небезпеки протягом трьох років війни і повернувся додому неушкодженим.
Мішок перловки
Мама моєї приятельки померла за пів року до війни. Їй виповнилося 90. Родичі сміялися з її заощадливости. У домі зберігалися мішки з цукром, сіллю, сірниками і перловою крупою, що вона їх поповнювала із залишків пенсії. Повчала дітей, онуків і правнуків: „Нічого не викидайте, війна буде, і вам усе знадобиться“.
Після похорону онук вкинув у багажник авта мішок з перловкою. Він жив у двоповерховому будинку з дружиною і трьома дітьми неподалік від Бучі. Їхнє обійстя охороняв породистий собака, якому він вирішив згодувати оту крупу.
Коли прийшли кадирівці, чоловік встиг перебратися до сусідів з родиною, собакою і перловкою. Усі вони харчувалися нею п’ять днів, доки не вибралися в безпечне місце.
Круті хлопці
Підходжу до магазинчика, аби купити хліба собі й сусідам-пенсіонерам, для котрих ця війна вже друга на життєвому шляху. Десь здалеку бабахкає. Група юнаків років 16-17 коментує це лайкою. Не стримуюся й кажу тихо: „Наче на диверсантів не схожі, а матюкаєтеся, як москалі. Це їхній, а не українській звичай“. І чую у відповідь: „Вибачте“.
Громадський транспорт не працював з 24 лютого. Дорога пішки з центру міста до мого будинку займає більше години часу, і ходити мені вже важко. Піднімаю руку, розуміючи, що біля жінки мого віку дорогі авто не зупинятимуться. Раптом різко гальмує саме таке, і молодий водій із зовнішністю голівудського актора картинно відкриває дверцята й заявляє: „Швидше сідайте, мені чекати ніколи!“ „Та я вже ж не така моторна“, – відповідаю і вмощуюся на сидінні з двома пакетами. Кажу, що можу заплатити за проїзд. Чую різке: „Я грошей не беру“. З’ясовується, що Костянтин живе в моєму районі, має 90-річну родичку, котра хвалиться запасами сірників, борошна й солі. Молодий чоловік такої стратегії збагнути не може, і я розповідаю йому про мішок перловки.
Цей автомобіль крутим не назвеш. Чоловік років 45-ти скромно повідомив, що може довезти мене лише до церкви. Дякую за те, що скоротить мою дорогу на три зупинки. Розпитавши, де я живу, сказав: „У мене мало пального, але я довезу Вас до школи“. Дорогою пожалівся, що не встиг вивезти родину. „Важко вгадати, де тепер спасенне місце, – кажу йому. – Сусіда мій поселив дружину з дітьми в родичів у Лосинівці. А там уже москалі“.
Чоловік передпенсійного віку в камуфляжній формі сказав, що довезе мене будь-куди. Почав розмову: „Я в зачистці в навколишніх селах. Заходимо в одну хату з виваленими дверима і бачимо два застрелених трупи: жінки років під п’ятдесят і трирічного хлопчика. Чуємо з погреба якісь голоси. Заглядаємо і бачимо п’яних кацапів, котрі жирують запасами вбитої власниці будинку. Вони навіть не зрозуміли, хто ми, і почали вимагати самогону“.
У всіх попутників, котрі проявили до мене людське милосердя, я запитувала імена й обіцяла молитися за них. Господи, спаси і помилуй Олександра, Владислава, Костянтина, Романа, Ігоря, Анатолія, Віталія.
Карпатський чай
Я замовила улюблені чаї через інтернет-магазин 22 лютого. Із власницею Таїсією домовилися про післяплату на „Новій пошті“. А 24 лютого поділило світ на людей і росіян. У новому житті вартісними стали нові матеріяльні цінності. 27 березня я отримала вістку від колежанки з Чернігова: „Живемо без тепла, світла, води і хліба“. Щоразу, відрізуючи скибку батона, я зупинялася на думці, чи не забагато я з’їла?
8 квітня та ж колеґа радісно повідомила, що в їхньому будинку неподалік від розбомбленого готелю „Україна“ вже з’явилося світло і вода і вони потроху відмиваються і наїдаються. Того ж дня сталася ще одна приємна несподіванка – „Нова пошта“ доставила моє чайне замовлення з Яремчі.
Янгол-охоронець Агнеси Ляшенко
Заслужена майстриня народної творчости чернігівка Агнеса Ляшенко, котру у вересні 2021 року я привітала з 85-річчям, за три місяці до війни виставила свої найкращі 26 вишитих бісером ікон у бібліотеці ім. Володимира Короленка. Ворожу навалу, бомбардування, технічну, а не питну воду, мужньо переживала разом із добрими сусідами на вулиці Полуботка. Адже це вже була друга війна в її житті.
Тоді нею опікувалися батьки. Тепер вона раділа народженню 25 березня в іншому, безпечному місці, другої правнучки.
Коли в місті трохи стихло, пішла в зруйновану бібліотеку і побачила свої ікони в уцілілій залі. Повернувшись з ними додому, почала вишивати Ангела-охоронця, котрий зберіг її, родину і творчий доробок.
Обивателі-патріоти
Третій день війни. Реаґуємо на сирени, прислухаємося з якого боку бабахкає… Вулицею їде на велосипеді немолода жінка. Застерігаю вголос: „Куди ж Ви? Яка нагальна потреба вигнала Вас з дому?“ Чую: „Теплі речі везу в школу“. Дзвоню сусідці, котра там працює: „Чи знадобиться добротна ватяна ковдра?“ Приїхали на велосипеді й забрали. Тероборонців на блокпостах зігрівали валянками, теплою кавою. Знайшлася жінка, яка патрала власних курей і варила для воїнів бульйон. У міський штаб приходили люди і залишали для потреб армії власні автівки з ключами.
Мої сусіди-обивателі, котрі не поважали ніяку владу, на вибори не ходили, виявилися справжніми українськими патріотами. Вони власним транспортом розвозили речі, харчі, шини, тканини для маскування, доки вистачало пального.
Ми всі виявилися дуже самоорганізованими. Восьмирічна донька і онука моїх сусідів Ангеліна, помолившись увечері, запитувала старших: „Мені переодягатися до сну чи бути напоготові?“ Ми всі готувалися до гіршого, але жили для кращого: у перервах між сиренами і бомбардуваннями прибирали на вулиці і в садках, висаджували квіти й розсаду, знаходили тканини для бронежилетів і маскувальних сіток, порожні пляшки для бойових коктейлів. Швидко зорієнтувалися, якої саме допомоги потребують сусіди – старші й молодші. Хтось знаходив і доставляв ліки, інші привозили крупи й макарони, що продавалися не в усіх магазинах. Фармер з неокупованого села привозив під церкву бідони з молоком і роздавав його безкоштовно. Деякі пенсіонери клали гроші, адже пенсію вони отримували вчасно.
Були й такі, що обурювалися, чому лише пів літра і чого батон не гарячий, сварилися в чергах під банками. Можливо, це в них була така психічна реакція на фізичний страх. На них реаґували стримано. Хоча одного разу продавчиня сказала: „Жінко, вийдіть з черги, я Вас обслуговувати не буду“. Мене ж вразило інше зауваження немолодої пані, а саме: „Кожен з нас повинен задуматися над власними вчинками й думками. Чому ми приваблюємо до себе зло?“
Про що не написав Гоголь
Перший у світі пам’ятник Миколі Гоголю в Ніжині.
За всіма подіями спостерігав з висоти літературної величі і пам’ятника Микола Гоголь. Саме в Ніжині, на його інтелектуальній батьківщині, де майбутній письменник навчався в 1821-1828 роках, 4 вересня 1881 року йому поставили перший пам’ятник у світі. Його людяна натура навряд чи погодилася б з єврейським погромом 1905 року, організованого в нас російською „Чорною сотнею“, з білогвардійськими нападами 1919-го, з репресивною єжовщиною 1937-1938 років, із нацистськими розстрілами євреїв і підпільників 1943 року, а сьогодні йому соромно за „братній народ“, котрий намагається знищити наш вільнолюбивий козацький дух.
Москалі привласнили російськомовний доробок всесвітньо визнаного письменника, забувши водночас, що українець з Полтавщини Микола Гоголь глибоко поважав українську історію і найкращі твори написав на її ґрунті. Перечитайте…
„Боже великий, єдиний…“
21 травня в зимовій церкві Іоанна Богослова, що на вулиці Миколи Гоголя, зібралося багато прихожан. Це було храмове свято на честь Іоанна Златоустого – улюбленого учня Ісуса Христа. Будівлю зведено 1752 року на кошти ніжинського грека Іоанна Тернавіота. Тут правив службу Божу Федір Лисянський – батько одного з керівників навколосвітньої подорожі 1803-1806 років Юрія Лисянського. Недалеко від храму йому встановлено пам’ятник.
Зовсім нещодавно, після перевезення міського архіву, храм передали громаді Православної церкви України. На першому поверсі ще немає ошатних ікон і навіть вівтар не перегороджений. Але відчутна присутність Бога і його Апостолів у тому, як читають і співають Літургію Іоанна Златоустого.
Після її завершення два тенори і два сопрано урочисто виводять „Боже великий, єдиний, нам Україну храни…“. Коли лунають ці слова, у храм заходить боєць у формі і з автоматом на спині. Він вклонився іконі, поставив свічечку і вийшов, коли ми всі слухали і плакали:
„Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа“.
В отакі часи живемо…
Надія Онищенко – директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя