З родиною Слуцьких я знайомий вже двадцять чотири роки – ще з часів, коли Любов Дмитришин-Часто була головним редактором „Національної Трибуни“. Саме тоді я познайомився з її донькою – молодою мисткинею Ерікою Слуцькою. Вона тоді не тільки займалася малюванням картин, але ще й фахово реставрувала старовинні меблі. Ще з часів першого нашого знайомства мені запам’яталось замріяне обличчя з великими і виразними очима. Такими, як були в акторів німого кіно. Ці допитливі очі були пройняті любов’ю до цього цікавого і водночас трагічного Світу. Що цікаво, що Еріка не тільки мала замрійливі очі, а й ще вміла такі очі намалювати. Ця мисткиня – вправний портретист, який вміє вихопити з натури справжні українські обличчя. На моє щастя, Е. Слуцька виявилась не тільки майстерним художником, а й цікавим співрозмовником, що знає і вміло користується досягненнями світового мистецтва.
Вона родом з Ужгорода і, згідно її майстерності, її твори можна сміливо віднести до Закарпатської художньої школи.
Після першої персональної виставки Е. Слуцької, що відбулася в Ню-Йорку в 2003 році, ми почали товаришувати родинами. Йшов час… Інколи родина Слуцьких запрошувала мене на пленер в Проспект Парк, де Еріка малювала картини, а її чоловік, Степан, чаклував над туристичними мапами, а інколи я бував у їхній затишній хаті, де кожного разу я бачив нові твори цієї плодовитої мисткині.
В їхній родині зростали талановиті діти. Вони ставали на свій життєвий шлях і теж цікавились мистецтвом. Так, донька Еріки Слуцької, Юліяна, обрала своїм фахом художню й документальну фотографію і об’їздила вже пів України. Її фотографії з’явились в багатьох відомих друкованих виданнях, як от The Washington Post та The New York Times.
Минули роки, і ось у грудні минулого року з’явилась нагода влаштувати не тільки персональну виставку її художніх робіт за останні двадцять років та виставку документальних фотографій Юліяни про тил сучасної воюючої України, але і провести презентацію книжок члена Націо-нальної спілки письменників України Л. Дмитришин-Часто. Крім того, презентовано книгу „Ой, то я си заспіваю“ з бойківськими коломийками від Парас-кевії Дмитри-шин – бабусі Еріки. Таким чином під час одного заходу було презентовано твори чотирьох поколінь українок!
Усі презентовані книжки проілюструвала Еріка.
Скажу відразу – ця виставка вже стала позитивною історією в житті української громади метрополітального Ню-Йорку. Вражають „Українська Мадонна” Е. Слуцької, а також її пленерна робота, відображає величний будинок в затишному Проспект Парку, а також ілюстрації до книжки дитячої поезії Любови Дмитришин-Часто „Весняний дощ“.
Е.Слуцька досягла своїми ілюстраціями вершин старовинного японського малюнку. З такою майстерністю образів їй підвладно зайнятись і мультиплікацією.
Що стосується фоторобіт Юліяни Слуцької, то мені дуже сподобались серед інших щирі обличчя малих бойківських дітей, що переходять по підвісному містку через бурхливу гірську річку.
Підсумовуючи грудневу виставку творчих українських жінок слід зазначити, що вона цілком вдалася. На закінчення подякуємо їм за нове слово в мистецтві української еміґрації.