Від ЗСУ марно чекали якогось швидкого та яскравого успіху саме до вільнюського саміту НАТО. У ході нинішнього контрнаступу поки що не вдалося звільнити жодного великого міста, на кшталт Мелітополя чи Волновахи. Також поки що не вдалося відбити Бахмут, хоча цей успіх мав би лише символічне, а не стратегічне значення. І ще дуже далеко до виходу українських військ на узбережжя Чорного та Азовського морів. ЗСУ досі змогли лише на кількох ділянках подолати першу лінію російської оборони (смугу забезпечення) та підійти до другої, основної лінії. Але в другу лінію оборони ЗСУ ще навіть не вклинилися. Її поступове прогризання разом із завершенням прориву першої лінії оборони може зайняти не менше місяця. І лише тоді, у разі успіху, українська армія вийде на оперативний простір і попрямує до берегів Чорного та Азовського морів. За таких темпів війна майже напевно триватиме і 2024 року.
Безумовним успіхом ЗСУ можна вважати те, що вони вже змусили російську армію ввести в бій більшу частину своїх резервів, тоді як українці ще не задіяли основних сил контрнаступних угруповань, у тому числі основну масу західної бронетехніки.
Також останніми днями відзначалася сприятлива для ЗСУ динаміка співвідношення втрат. За даними розслідувального сайту Oryx, що фіксує підтверджені втрати важких озброєнь та бойової техніки, за період з 2 по 8 липня Росія втратила 9 танків, а всього 84 одиниці важких озброєнь та бойової техніки.
Українські втрати за той же період становили лише 1 танк, разом лише 16 одиниць.
Оскільки з початком контрнаступу Україна зосередилася на знищенні ворожої артилерії та РСЗВ, а не бронетехніки, зараз співвідношення втрат сторін у всіх типах важких озброєнь та бойової техніки є репрезентативнішим, ніж співвідношення втрат бронетехніки сухопутних військ. Різке зменшення втрат ЗСУ, особливо в танках, може бути пов’язане з тим, що українська армія вже здебільшого подолала смугу забезпечення, де розташовані найщільніші мінні поля, на яких українська бронетехніка здебільшого зазнавала втрат. На головній лінії оборони мінних полів набагато менше. Там розташована основна частина артилерії та РСЗВ, але вона вже зазнала тяжких втрат під час попередніх боїв.
У подоланні головної лінії оборони українській армії мають допомогти касетні боєприпаси, про постачання яких щойно оголосила адміністрація США. Кожен такий боєприпас за ефектом впливу і площі, що покривається, дорівнює 10-15 звичайним снарядам. При цьому в Пентагоні не приховують, що однією з основних цілей постачання Україні касетних боєприпасів є підвищення темпів контрнаступу ЗСУ.
Напередодні саміту НАТО Президент Володимир Зеленський здійснив візити до кількох европейських країн. В результаті, окрім обіцянок нових пакетів військової допомоги, він заручився підтримкою членства України в НАТО з боку ще двох країн – Болгарії та Туреччини. Таким чином, членство України в альянсі зараз офіційно підтримують 23 із 31 держави-члена НАТО. Крім того, у Туреччині Президент Ердоган погодився відпустити разом із Зеленським в Україну п’ять командирів полку „Азов“, 36-ої окремої бриґади морської піхоти та 12-ої бригади Нацґвардії, які обороняли „Азовсталь“. За угодою з Москвою вони мали залишатися в Туреччині до кінця війни. Однак Ердоган зараз вважав за можливе не дотримуватися цих ґарантій, тим самим принизивши Путіна. Очевидно, це пов’язано з загрозами Москви, які дратують Ердогана, не продовжувати угоду з експорту українського зерна, але головним чином – з явним ослабленням позицій Путіна після пригожинського заколоту. На останню обставину зазначили і в офісі президента України. Ймовірно, фактор пригожинського заколоту вплине і на рішення, які будуть прийняті у Вільнюсі.
Основних довгострокових варіянтів два – членство в НАТО або „ізраїльський“ варіянт, коли країни альянсу надають державі практично необмежену військово-технічну допомогу, але відмовляються брати участь у конфлікті своїми збройними силами. Політолог Пітер Фівер, колишній співробітник Ради нацбезпеки США, у своїй статті в журналі „Foreign Policy“ цілком переконливо доводить, що у разі України ізраїльський варіянт не працюватиме. Він нагадує, що спроби застосувати цю схему до Іраку та Афганістану закінчилися провалом. Крім того, противники Ізраїлю – це близькосхідні держави, сукупний військовий потенціял яких не можна порівняти з російським, навіть з урахуванням допомоги арабським країнам з боку СРСР та РФ. Тому Україні доведеться постачати набагато більше озброєнь і бойової техніки, ніж Ізраїлю, і невідомо, чи зможуть країни НАТО здійснювати такі поставки протягом тривалого часу. А без якісної військової переваги над аґресивними сусідами (у даному випадку – сусідом) про безпеку не може бути й мови. Прийом України до НАТО ускладнюється тією обставиною, що його може забльокувати лише одна країна. Крім того, якщо Кремль зрозуміє, що одразу після закінчення війни Україну візьмуть до НАТО, він може намагатися продовжувати війну вічно протягом десятиліть.
Проте, лише членство в НАТО може стати реальною ґарантією безпеки України. Всі інші варіянти, включаючи ізраїльський, навряд чи працюватимуть у довгостроковій перспективі. А проти нескінченного затягування війни є лише один засіб – військова перемога України. Для її досягнення необхідні постачання Україні найсучаснішої зброї, включаючи літаки та далекобійні ракети. До речі, Ізраїлю США завжди постачали найсучасніші озброєння і в необхідному обсязі, тоді як Україні досі не дають озброєнь останніх поколінь, та й старіші системи постачають не в тій кількості, скільки просить Київ.