Кілька тижнів тому відомий у мережі YouTube коментатор українських і світових подій Анатолій Якименко запросив на розмову докторку філософії‚ директорку Інституту соціяльного партнерства Олену Скоморощенко‚ запропонувавши їй до обговорення вкрай актуальну тему: „Як в Україні вирішити проблему еліт?“.
Конкретне запитання звучало так: оскільки нинішній момент нашої національної історії вимагає повного‚ радикального впровадження України в цивілізаційну течію розвитку‚ то в який спосіб можна вивищити еліти до такого якісного рівня‚ аби вони виявилися здатними практично інтеґрувати Україну в процес правильної трансформації?
Відповідь О. Скоморощенко дозволяє зрозуміти і глибину цієї нашої національної біди‚ і її головну причину: „Від середини ХІІІ ст.‚ коли впало Велике Князівство Київське‚ Україна існує як чиясь колоніяльна територія‚ тому все‚ що більш-менш скидалося на еліту‚ було нічим іншим‚ як колоніяльною адміністрацією. Й не дивно‚ що за ці довгі сторіччя утвердилася традиція ставлення українців до влади як до ворожої сили. Окремі подвижники українського духу‚ від Байди Вишневецького до Соломії Павличко‚ прагнули змінити цей стан речей‚ але дорога до змін була занадто кам’янистою…“.
Може‚ не один слухач цієї розмови подумав тут‚ що спільного між Байдою-Вишневецьким‚ в більшій мірі героєм мітів і леґенд‚ аніж історичною особистістю‚ і нашою сучасницею‚ палкою діячкою нової української культури? Але ще Аристотель колись сказав‚ що нема двох найвіддаленіших між собою речей‚ між якими не можна було б знайти логічного зв’язку.
У цьому ж випадку зв’язок полягає у слові „сакральність“: Україна‚ на переконання О. Скоморощенко‚ потребує саме сакральної еліти – несхитно вірної вищим і найвищим людським цінностям‚ „…а‚ як ми знаємо‚ в момент розпаду „імперії зла“ і відновлення незалежної Української держави її не було“.
Ні‚ ми знаємо інше. З тих великих українських патріотів‚ що виходили тоді з тюрем і поверталися з сибірських заслань‚ можна було б утворити щось набагато більше‚ ніж політичну партію‚ – то була саме та сакральна еліта‚ що власну і національну честь і гідність ставила вище власного життя. Чому ж навіть потужна всеукраїнська партія не вдалася? Тому що то були надміру демократичні‚ святі люди‚ орієнтовані на добро‚ на мир‚ на красу‚ на любов‚ але не на зброю. Морально високі‚ вони головами торкалися небес‚ а тим часом ноги їхні все щільніше обплутувала успадкована від совєтщини безпросвітна політично-державна система. Властиво‚ ті героїчні особистості пожертвували собою‚ своєю високістю і‚ може. якби були втрималися від участи у політичному житті‚ повному страшного бруду‚ то назавжди залишилися б духовними авторитетами‚ смолоскипами на шляху в майбутнє.
Саме тому не вдалася й спроба відродження української еліти‚ започаткована двома великими канадськими українцями‚ Богданом Кравченком і Богданом Гаврилишиним. Заснований ними Інститут державного управління при Кабінеті міністрів не вписувався у нереформовану пострадянську дійсність і тому довго не проіснував.
Останньою вартісною ідеєю‚ що мала добру переспективу маштабного втілення і практичного впливу на суспільство‚ була‚ на думку О. Скоморощенко‚ група творчих особистостей‚ що об’єдналася довкола видавництва „Основа“ і її інтелектуального надхненника Соломії Павличко. Але з її передчасною смертю проєкт згас. Це направду була тяжка втрата. В „Основі“ побачила світ довга низка прекрасних видань‚ шедеврів світової філософської думки‚ знаменитих художніх творів.
Все ж‚ в цілому‚ ця дуже помітна культурологічна ініціятива‚ загалом відома в Україні як „Феміністична критика“‚ попри такі яскраві постаті‚ як покійна Соломія‚ як Оксана Забужко‚ Тамара Гундарова‚ Віра Агеєва‚ Леонід Ушкалов та інші невтомні діячки і діячі‚ ледве чи могла‚ хоч О. Скоморощенко у цьому не сумнівається‚ перерости в потужний загальнонаціональний рух. Чим глибшими сенсами він керувався б‚ тим більше відривався б від реальности‚ тим більше скидався б на орден „посвячених“‚ на українську „Касталію“. А хто читав геніяльну гессівську „Гру в бісер“‚ той розуміє‚ чому ордени як об’єднання навіть найчистіших намірами‚ найсвятіших людей не змінюють довколишнього світу. Як не змінили його героїчно самозречені чернечі чини‚ як не змінили таємні масонські ложі.
Розмова не допровадила важливу тему до цілісного розкриття і ясних висновків. На запитання А. Якименка‚ кого сьогодні можна вважати представником сакральної еліти в Україні‚ О. Скоморощенко дуже добре відповіла – того‚ хто сьогодні воює за свободу і незалежність нашої нації. Але‚ на наш погляд‚ помилилася щодо завтрашніх завдань сакральної еліти: мовляв‚ вона визначає смисли життя народу і його цілі.
Насправді ці смисли і цілі закладені в органічній духовній природі нації‚ в її психології. Провідництво – то щось зовсім інше‚ аніж групка ерудитів‚ котрі дивляться далеко вперед і розставляють дороговкази для решти народу‚ і так захоплюються‚ що втрачають здатність оглядатися в минуле.
Читаймо знов і знов Юрія Липу:
„Українська історія – це не те‚ що перейшло‚ що проминуло‚ це – така ж сучасність і така ж майбутність‚ як те‚ що ми робимо нині“.