Так в Україні й повинно бути – щоб найвища Національна нагорода в галузі культури і мистецтва носила ім’я Тараса Шевченка. „Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною‚ і разом з її буттям продовжується його буття‚ вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу‚ відзиваючись на нові болі й думи‚ стаючи до нових скрижалів долі“‚ – писав про Поета-Пророка академік Іван Дзюба‚ колишній політв’язень‚ згодом – лавреат цієї ж найпрестижнішої нагороди‚ ще пізніше – один з голів нагородного Комітету.
Нагороду було засновано у 1961 році‚ тобто ще в підневільній совєтській Україні‚ коли діячів культури і мистецтва нагороджували не „за“‚ а „для“ – для льояльного ставлення їх до влади‚ попри її антиукраїнськість. Певна річ‚ що й керували процесом висунення кандидатів та нагородженням такі вірні прислужники партії‚ як Олександер Корнійчук чи Микола Шамота‚ чи Марія Орлик. Все змінилося від самого початку 1990-их років‚ до керми Шевченківським комітетом приходили справді визначні діячі національної культури: Олесь Гончар‚ Микола Жулинський‚ Юрій Щербак та багато інших славних українців. І лавреатами ставали не випадкові люди‚ а справжні таланти‚ як от Борис Антоненко-Давидович‚ Василь Стус‚ Сергій Параджанов‚ Володимир Івасюк‚ Назарій Яремчук‚ Микола Вінграновський‚ Мирослав Скорик.
Як і слід було чекати‚ нагорода переступила кордони України: лавреатами стали видатні діячі західньої української діяспори Роман Рахманний‚ Юрій Шевельов‚ Віра Вовк‚ Ігор Качуровський‚ Ема Андієвська.
Від 1962 року до 2020-го нагороди вдостоїлися 660 осіб і 15 більших та менших творчих колективів.
Це ми все ведемо до того‚ аби підкреслити вагу найпрестижнішої нагородної інституції‚ її неабиякий заохочувальний вплив на розвиток літератури і мистецтва в незалежній Україні. Цієї ваги не знецінила й війна – навпаки‚ дух свободи неминуче озивається новими досягненнями в різних творчих галузях‚ справедлива‚ а тому переможна війна подає теми для художнього осягнення трагічних і героїчних подій.
На жаль‚ війна порушила звичний ритм негородного процесу‚ і невелика‚ але досить болюча криза виникла‚ як це нерідко буває‚ „з найкращих міркувань“. 13 березня добровільно склав повноваження голови Комітету Юрій Макаров‚ а 16 березня те саме вчинили всі до одного члени Комітету. Це був протест проти порушення усталеного порядку. А порядок полягав передусім у тому‚ що імена переможців нагороди завжди оголошували в День народження Тараса Шевченка‚ 9 березня. Цього ж разу Юрій Макаров поніс в Офіс президента ідею‚ яка там сподобалася: оскільки‚ за його словами‚ від 23 лютого 2022 року війни з’явилося багато творів, проєктів і явищ, які у буквальному сенсі наближають нашу перемогу‚ але їх не встигли минулого року номінувати на нагороду‚ то він пропонує додати цілком нову номінацію – „За внесок у перемогу“ та перенести оголошення переможців на 22 травня – день перепоховання Тараса Шевченка. І президент прийняв цю руйнуючу порядок ідею. Тобто так вийшло‚ що Офіс посягнув на традицію‚ а це моментально викликало осуд у суспільстві.
„Про зміну нагороди не оголошують у день її вручення. І це не той випадок, коли війна все спише… Це просто відверта неповага до самої нагороди, і до номінантів, і до суспільства в цілому“, – вважає відома письменниця Оксана Забужко.
Сподіваємося‚ збурення вляжеться‚ а от пропозиція додати номінацію „За внесок у перемогу“ варта уваги і підтримки.