Насичене цікавими розвідками літературознавче дослідження, написане з великою пошаною й любов’ю до Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок.
Спочатку автор ставив за мету описати Мотронівку як культурне гніздо Чернігівщині. Але доктор філологічних наук, професор Григорій Самойленко значно розширив рамки задуманого. Він увів у контекст імена й події, які наочно представляють українське культурне життя ХІХ і початку ХХ ст.
Садиба Мотронівка спочатку належала родині Білозерських. Михайло Білозерський (1772-1835), здобувши освіту в Київській духовній академії, служив повітовим предводителем дворянства в Борзні, одружився з Мотроною (1799-1857) родом із Силевичів по батьковій лінії. Після одруження проживали в Борзні, маючи декілька будинків. Коли під час пожежі будинки згоріли, Михайло заснував садибу за п’ять кілометрів від міста на безлюдному місці, викорчував великий дубовий ліс і заснував хутір Мотронівку.
У родині Михайла та Мотрони Білозерських народилося дев’ятеро дітей: Помпей, Олімпій, Віктор, Микола, Василь та Олександр, а також Надія, Любов і Олександра. Восьмеро народилися в Борзні, а найменша Олеся – у Мотронівці. Саме їй судилося оберігати, розвивати батьківське гніздо і бути його останньою господинею.
Яскравим акордом життя в Мотро-нівці стало весілля П. Куліша і О. Біло-зерської. Їх познайомив брат Олек-сандри Василь, котрий, навчаючись на другому курсі історико-філологічного факультету Київського університету, у вересні 1842 року близько зійшовся з учителем Києво-Поділь-ського училища і автором роману „Михайло Чернишенко“ П. Кулішем. Михайло запросив Пантелеймона разом відсвяткувати Різдво 1842 року з його рідними на хуторі, де й сталося знайомство15-річної Лесі з Кулішем. Події цього вечора Ганна Барвінок пізніше (1909) описала в нарисі „Спогади про знаємність Куліша з домом Білозерських“.
„Мати зараз прохала до столу гостя. Посадила його поруч коло себе. І тут так як бурчак полилася розмова, звісно, по українські. Василя мати посадила далі, а панночок навпроти їх. Він звертав на себе очі всіх. Красою на виду, розумом, блиськавою розмовою розвитої людини і все розмовляв по нашому, по українські; то там ще більш дивував… Бо ні на балях, ні на вечоринках ніде не чули от поступового чоловіка мужичої розмови. А Куліш було: так і не запнеться ні на однім слові, так і креше гостро-гарно пословицями-піснями, ріжними текстами зі Святого Письма, в такій бавливій рамці красоти“.
Ця різдвяна зустріч була важливою для всієї родини, бо саме у цей час „іскра кохання, мабуть, зажевріла в дівочому серці, а може й в обох…“
Після двох відмов М. Білозерська все ж дослухалася до щирого бажання дочки та наполягань родича Миколи Білозерського і благословила шлюб Олександри й Пантелей-мона. Весілля відбулося 24 січня 1847 року. Вінчалися в Оленівській Воздвиженській церкві. Посадженим батьком був Микола Білозерський, а старшим боярином – Тарас Шев-ченко.
Дуже тепло згадувала пізніше Олександра Шевченка у своїх спогадах: „Великий Друже наш, Батьку ріднесенькій, Татуню дорогий! На розсвітання життя мого Ти був моїм старшим боярином. І як гарно було на душі у мене… Мов справді ще сонечко було тільки на розсвітанні. Показувало далеч життя нашої будуччини, квітчастого, багатого, вистеленого мріями, з нестерпним захопленням духа жадоби. І тут разом прийшов Ти і мрії наші осолодив, струмочком потекли вдалеч осяйні мрії культурної освіти. І от тебе світ показався на нашому небосхилі. Ти тоді звеличав мене княгинею і королівною. Боже мій! Я і саме се почувала, бо присутність таких двох велетнів духу і сили розуму придала мені дух красоти, возвисила мене, одухотворила красою свого подуху на мене; як сонце рослину так Ти, мій друже, і Куліш оживили і осяяли мене“.
А ось як охарактеризував дружину Куліш в листі до земляка й товариша П. Є. Чуйкевича 31 березня 1847 року з Варшави: „Так я щасливий своєю жінкою: така українка, що прямо захват! Шевченка напам’ять знає, а в історії заткне за пояс іншого й студента; жінка розумна, тверда в намірах, чутлива до бідувань людських, словом гідна найвищого місця в громаді“.
Весілля певною мірою завершило початковий період функціонування Мотронівки як гнізда культури, в якому формувалися українські патріоти. Наслідком сімейного українського національного виховання було те, що майже всі діти Михайла та Мотрони Білозерських були пов’язані з патріотичним рухом.
Після весілля молоді ще деякий час залишалися в Мотронівці, бо чекали на Василя Білозерського, який працював учителем у Полтав-ському кадетському корпусі і мав супроводжувати Куліша в Европі як його помічник. Разом вони залишили Мотронівку 15 чи 16 лютого 1847 року.
Час між першим і другим етапом функціонування Мотронівки як гнізда культури з 1846 до 1873 року не вирізнявся особливими подіями культурного чи громадського значення в садибі. Він був складним і тривожним. У цей період П. Куліш після арешту у Варшаві і заслання у справі Кирило-Мефодіївського товариства до Тули став відомим письменником, видавцем, громадським діячем у Петербурзі. Деякий час подружжя Кулішів жило в Москві. Для розвитку української літератури П. Куліш заснував журнал „Основа“, в якому друкував твори українських письменників. Саме тут побачили світ й оповідання Олександри. Куліш багато пише публіцистичних творів, наукових розвідок, з’являються нові романи, повісті. Ганна Барвінок згадувала: „Куліш зараз себе в ярмо запріг на громадську роботу для матері України“. Отаку відданість вона найперше цінувала у своїй „дружині“, як називала свого чоловіка, і прощала йому сімейні зради, про які знали родичі й знайомі. Олександра створювала йому всі умови для творчої роботи.
Про це 2009 року переконливо і захопливо написали Є. Нахлік і О. Нахлік у біографічно-культурологічному дослідженні „Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою“. І тому Гри-горій Самойленко зосередився саме на постаті Олександри Куліш – письменниці Ганни Барвінок. Саме в ній уже в зрілому віці Пантелеймон побачив саме той ідеал, що його шукав в інших жінках, і почав допомагати їй створювати власний літературний світ. Спілкування з талановитим українським письменником, котрим був П. Куліш, закордонні подорожі, пережиті власні жіночі незгоди розвинули спостережливу письменницьку уяву Олександри.
Перший твір О. Білозерської-Куліш позначений 1857 роком, зокрема оповіданням „Лихо не без добра“. А останній „Лапкові думки“ – 1910 роком, за рік до її відходу в потойбічний світ. Хоча, як зазначала вона в нарисі „Епізод із нашого життя на користь самостійності України“, вступ її в літературу відбувся значно раніше – 1847 року. „Не гаючи часу чоловік мій дав мені олівця й папір у руки і всяко спохочував, щоб я записувала все, що побачу і почую. Страшенно мене це пригнічувало, невпевненість у собі, не розуміючи, що саме потрібно записувати… Нова сфера діяльності обтяжувала мене. Але наполегливість того, перед ким я завжди прагнула бути гідною уваги, примусила мене підкоритися“.
Віряджаючи перше її оповідання широкому читачеві до альманаху „Хата“, Куліш у вступному слові від видавця наголошував на тому, що твір Ганни Барвінок має своє коріння в народному житті, бо „писана словесність, якою б вона не була розкішна, або мізерна, виростає не з якого іншого ґрунту, тільки з того самого народу, котрого широке слово взяли собі списателі за поїканнє до своєї мислі… „Лихо не без добра“ – коштовна штучка, котра виявляє поетичну натуру і людськість нашого селянина іншим способом, аніж кому б ні було з наших писателів приходилось і досі її виявляти“.
У 1860-их роках спостерігається передрук у Львівській періодиці оповідання „Восени літо“ та друк оповідання „Домонтар“ у газеті „Правда“. 1887 року в Буковинському альманасі „Руська хата на рік 1877“, що його видавав Данило Млака, надруковані два оповідання Ганни Барвінок: „Трудящий шукає долі, а доля трудящого“ та „Чорт у кріпацтві“ під рубрикою „Записала з народних вуст“.
У Мотронівці були написані кращі її твори, що були опубліковані в багатьох альманахах. Зокрема „Рада“, що видавав у Києві М. Старицький, „Пер-ший вінок“, що друкувався у Львові з ініціятиви Наталії Коб-ринської та Олени Пчілки, „Складка“, що виходив у Харкові за сприяння видавця В. Александрова, у журналі „Києвская старина“, львівських газетах „Дзві-нок“, „Діло“, збірнику Н. Кобринської „Наша доля“. Значною подією у творчому житті Ганни Барвінок стало видання в Києві 1902 року Борисом Грінченком збірки її оповідань.
Творчість письменниці не залишилася поза увагою літературної критики. Це були статті Омеляна Ого-нов-ського, Бориса Грінченка, Івана Франка, Олександра Грушевського, Анатоля Вахнянина. 25 публікаціями відзначили рік смерті (1911) Ганни Барвінок у газетах „Рада“, „Діло“, „Рідна школа“, „Неділя“, „Украинская жизнь“, авторами яких були М. Вороний, Д. Дорошенко, Н. Кобрин-ська, М. Підгірянка, Юл. Романчук, Л. Старицька-Черняхівська, М. Шапо-вал.
Професор Самойленко теж зачаровувався мовою творів Ганни Барві-нок. Він погоджувався з дослідниками в тому, що мова оповідань Ганни Барвінок виокремлює її з кола письменників, котрі писали про сільських жінок і особливості їхнього життя: Панаса Мирного, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Івана Нечуя-Левицького, Грицька Григоренка.
У нарисі „З Волині“ авторка звертає увагу на те, як змінюється українське життя під тиском Росії, що намагається заборонити мову, старі народні традиції. Вона з болем говорить: „Чиста українська мова і задумливо-ніжні пісні у багатьох змінилися спотвореною московською, замість нашої звичайної сором’яз-ливості і стриманості з’явилися зовсім-таки противні нам солдатські розгул і розгнузданість“.
Ганна Барвінок – майстриня розкриття різних жіночих доль. В оповіданнях „П’яниця“, „Хатнє лихо“ наявний мотив прощення, коли героїні Стеха і Параска після знущань, принижень, нестерпного життя прощають чоловікам, або ж співчувають їм. Такою християнською любов’ю була переповнена і душа письменниці в ставленні до свого чоловіка. Утвер-джен-ня свого таланту вона пов’язує з настановами П. Куліша: „Я горжусь, що була слухняна учениця, увірувала в його істину, в його благородний порив. Багато було, можливо, обдарованіших… Проте, не прониклись ідеєю любови до справи, вони дивились на це як на забаву, як на мазурку. Я ж свого таланту в землю не зарила і принесла своє серце на алтарь…“.
Характерною особливістю творчого життя Кулішів було на перших порах листування з родичами і з багатьма діячами культури. Кіль-кість адресатів дуже велика, і тому Григорій Самойленко виділив ті, що пов’язані з часом проживання наших героїв у Мотронівці.
1880-го року на запрошення Пантелеймона Куліша в Мотронівці гостював учений-фізик Іван Пулюй. „В розмовах наших брала участь і дружина Куліша, та все з ніжністю і розвагою, кладучи кожне слово своє на золоті терези, – згадував він через 24 роки. – Я любувався її, незвичайним у жінок, патріотизмом і благородним почуваннєм до літературної праці свого чоловіка, яку вона вміла з великим самопожертвуваннєм піддержувати і захищувати“.
15 сторінок монографії присвячені родинним та творчим зв’язкам Кулішів, які не мали власних дітей, але опікувалися родичами Біло-зерськими. Саме в Мотронівці вони знаходили життєвий прихисток.
1862 року П. Куліш видав першу поетичну збірку „Досвідки“, яку подарував Олександрі. На окремому аркуші він написав присвяту і вклеїв її.
Подарую золотую
Писанку дружині,
Що кохала мене вірно
При лихій годині,
Що кохала, не питала,
Чи панського роду,
Оддала за серце серце
І пишную вроду.
Про ту вроду я співаю,
На бандурі граю,
А серденько, як золото,
В скарбовні ховаю.
Ой ховаю, добре знаю –
З ким буду багатий
І в мальованій палаті,
І в убогій хаті
Куліш не лукавив. Після всіх любовних походеньок він зрозумів, що Олександра надійна на все життя дружина. Їй він присвятив вірш „Слово правди“, саме його Іван Франко, рецензуючи збірник „Хуторна поезія“, назвав найдосконалішим. „Ума мого цариця“ надихнула Пантелеймона на написання поем „Магомет і Хадиза“, „Маруся Богуславка“, „Адам і Єва“, вірша-сповіді „Дивлюсь на срібний волос твій, кохана“.
24 січня 1897 року Куліші відзначили золоте весілля. Зима була злюча. І, як згадувала Олександра, Пантелеймон сидів за столом одягнений і писав у рукавичках. Дуже застудився. Вісім днів лікувався народними засобами, але хвороба проґресувала. В останні хвилини він продовжував писати щось у повітрі. Так і помер.
Наставала нова епоха і нове сприйняття творів П. Куліша. Виросла демократична інтеліґенція, яка активно боролася за українізацію суспільства, підтримуючи те, що робили П. Куліш і Ганна Барвінок. Серед таких послідовників був Борис Грінченко, націєтворчу діяльність якого аналізує Г. Самойленко.
Ганна Барвінок була однією з найстаріших учасниць українського літературного процесу і намагалася своєю творчістю бути в ньому присутньою до останнього, робила все, щоб і її „дружина“ залишався в ньому і після смерті. За своєю тугою не помічала, що залишалася у своєму світі, а час початку ХХ століття різко змінювався.
У цей період життя вона активно листувалася з різними особами, меценатами, видавцями щодо подальших видань творів Куліша. Великою перемогою, святом української культури стало для неї видання Біблії, переклад якої українською мовою розпочав Куліш, а завершив, на прохання його дружини Пулюй.
3 березня 1901 року в Борзні відсвяткували 40-річчя літературної діяльности Ганни Барвінок. Надійшли привітання від багатьох діячів культури.
У будинку, де жило подружжя Кулішів, Ганна Барвінок влаштувала музей своєї „дружини“. Але з кожним роком її здоров’я слабшало, і вона звернулася до Чернігівського губернського земства з проханням перевезти хату до Чернігова і поставити її біля музею старожитностей ім. В. Тарновського. Але земство відмовилося від цієї пропозиції, вважаючи, що архітектурна пам’ятка повинна стояти там, де вона зберігалася.
У цей час на шляху Олександри зустрівся Михайло Кочубей, який був відомим меценатом і культурним діячем. Він запропонував перевезти хату з Мотронівки в Кинашівку і організувати там музей П. Куліша.
Так остання реліквія, що пов’язу-вала П. Куліша і Ганну Барвінок з Мотронівкою, була втрачена.
Відродження меморіяльної садиби почалося за часів відновлення незалежности України. Президент України Леонід Кучма та голова Верховної Ради Іван Плющ 1999 року зініціювали спорудження історико-меморіяльного музею-заповідника П. Куліша „Ганнина Пустинь“. Збудовано дві хати, встановлено пам’ятники господаря, відтворені мармурові надмогильні плити.
12 вересня 2005 року садиба внесена до переліку музеїв, що є держав-ною власністю, під назвою Чернігівський обласний історико-меморіяльний музей-заповідник Пантелеймона Куліша „Ганнина Пустинь“. А 2019 року на будинку Білозерських відкрита меморіяльна дошка Іванові Плющу на знак вдячности за відновлення української пам’ятки.
Перечитавши монографію, переконуєшся в актуальності слів П. Куліша, вибитих на його могильній плиті: „Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням суспільно-національної свідомості України“.
Надія Онищенко, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.
Друкується з деякими скороченнями.