Михайло Старицький

Серед видатних діячів української культури однією із найзначніших постає для нас постать Михайла Старицького, який викликає подив і шану розмаїттям таланту, як на неосяжному художньому полі, так і в інших сферах діяльности – поет і драматург, прозаїк і перекладач, організатор театральної справи, меценат і громадський діяч.

У поетичній спадщині Старицького основне місце посідає його громадянська лірика з виразними соціяльними („Швачка“), патріотичними („До України“, „До молоді“) мотивами, з оспівуванням героїчного минулого („Морітурі“) чи протестом проти царизму („До Шевченка“). Окрема частина поетичної творчости письменника – його інтимна лірика („Монологи про кохання“). 

Вищою оцінкою його поетичного надбання є визнання текстів,  написаних ним, що стали народними піснями. Чи не найвідомішою є „Ніч така, Господи, місячна, зоряна“ , („Ніч яка місячна, зоряна, ясная“), яка залишається в репертуарі видатних виконавців, аматорів сцени, простих громадян вже більше ста років. Музику для неї написав Микола Лисенко.

Про появу цієї пісні існує цілком правдива історія. Студентом молодий Михайло приїздить до Кліщин-ців. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Молодий Старицький закохався. Місячної зоряної ночі під вербами біля Сули Михайло очікував красуню, і думки творили поезію:

„Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай…“

Та доля їх взаємин не склалася – дівчина вже була заручена.

А ще серед народних його пісень „Ох, і де ти, зіронько та вечірняя“, „Туман хвилями лягає“, які написав М. Старицький. По праву епіграфом до його поетичної творчости можна привести поетичні рядки:

Нехай Україна у щасті буя –
В тім нагорода і втіха моя!

Поетичну творчість Старицький розпочав у 1865 році перекладами Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, російських авторів, сербських пісень та інших. Одночасно писав ориґінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були надруковані казки Ганса Крістіана Андерсена в його перекладі (псевдонім М. Стариченко), збірка поезій „З давнього зшитку. Пісні і думи“ та інші. Значною подією було видання „Гамлета“  Вільяма Шекспіра в перекладі Старицького. Всього ж власних поетичних творців мистця більше ста, які чарують читачів своїми неповторним звучанням та неперевершеним змістом.

Наступною чеснотою М. Стариць-кого була його громадська діяльність. В її основі стало глибоке розуміння становища української людини, прагнення захистити й просвітити її, що розбудило його національну, громадянську свідомість, спонукали, як і багатьох українських інтеліґентів того часу, до активної праці в недільних школах, народних бібліотеках, театральних гуртках, до збирання мовних, етнографічних матеріялів, діяльного членства в київській „Громаді“. 

З 1871 року Старицький організовує разом з М.  Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало вистави українських авторів, і в це в той час, коли українська мова, література була під імперською забороною Валуєвського циркуляру та Емського указу. Особливим успіхом користувалася музична комедія „Різдвяна ніч“ – лібрето М. Старицького за М. Гоголем, музика до якої написав М. Лисенко.

Саме захоплення українським театром стає смислом всього подальшого життя. Спочатку на рівні аматорських колективів, а у серпні 1883 року М. Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв. Режисером його був Марко Кропивницький. Старицький продав свій маєток у Карлівці і майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари такі ж, як і актори на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садов-ський, П. Саксаганський та інші видатні актори мали шалений успіх. 

Однак через декілька років трупа розпалася. М. Кропивницький зі старшими акторами створив власний театр. Подейкують, що однією із причин стала відмова М. Старицького віддати старшу доньку 20-літню Марію за 60-літнього М. Кропив-ницького.

Та все ж Старицький більш нам відомий як драматург. Можна поділити його драматичну спадщину на дві частини. Перша із них – це переробки мало-сценічних творів  авторів, а також інсценізація творів М. Гоголя „Тарас Бульба“, „Сорочинський ярмарок“, О. Шабельської – „Ніч під Івана Купала“, І. Крашевського – „Циганка  Аза“, Е. Ожешко – „Зимовий вечір“ та інші. Слід зазначити, що це було творчим переосмисленням, а не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог. А ще й тому, що такі переробки  формально цензурній забороні не підлягали.

З поміж інших варто виділити одну із геніяльних переробок, яка стала діямантом на сценах більшости театральних колективів України, це – знаменита комедія „За двома зайцями“, яка створена М. Стариць-ким за п’єсою І. Нечуя-Левицького „На Кожум’яках“, а ще були знамениті „Чорноморці“ за Я. Кухаренком та інші.

Друга частина його драматургічної діяльности – це авторство багатьох ориґінальних драматичних творів, найсильніші з них соціяльні драми „Не судилось“, „У темряві“, „Талан“, „Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці“, історичні драми „Богдан Хмельницький“ , „Маруся Богуславка“. Вони є витребуваними і у наш час, знаходяться і репертуарних плянах багатьох вітчизняних театрів.

Однак найвищою вершиною творчої діяльности М. Старицького є його проза. Не применшуючи значення поетичної і драматичної спадщини М. Старицького в історії української літератури, необхідно підкреслити важливу ролю письменника у розвитку художньої прози, що налічує близько 70 творів. Основна прозова тема письменника – це історія Украї-ни від початку Визвольної війни середини XVII ст. до антикріпосницьких рухів на Поділлі у 1830-их роках. 

Серед прозових творів варто виділити трилогію „Богдан Хмель-ниць-кий“, історичну повість „Облога Буші“, які з-поміж інших творів М. Ста-рицького на історичну тему мають найвиразніші тенденції соціяльно-реалістичного зображення дійсности, відповідности історичним реаліям, дилогію про Івана Мазепу, маючи на увазі, що для тогочасної вітчизняної літератури постать Мазепи як позитивного героя була неможливою. І справді, з великими труднощами М. Старицькому вдалося опублікувати лише дві частини задуманого твору – роман „Моло-дость Мазепы“ і роман „Руина“ та роман „Разбойник Кармелюк“, в якому осмислюється постать ватажка антикріпосницького руху на Поділлі Устима під кутом зору духовних пошуків людини. Діяльність (в романі Івана) Карме-люка нічого спільного з розбійництвом не має.

Щоб краще зрозуміти значення такої уваги автора до української історичної тематики, потрібно врахувати ті конкретні умови, в яких ці твори писалися. Друга половина XIX ст., що почалася з арешту Т. Шевчен-ка, відзначається як смуга жорстоких репресій царського уряду, який, проводячи політику соціяльного і національного гноблення народів Росії, придушував будь-які прояви проґресивної української культури. Особ-ливо жорстоко царська цензура переслідувала твори української літератури, в яких правдиво зображувалося героїчне минуле українського народу, зокрема період Визвольної війни середини XVII ст.

Поставивши нелегке завдання: історично правильно відтворити важливі для України події, що відбувалися в середині XVII ст., письменник успішно виконує його.

М. Старицький, використовуючи історичні і фолкльорні джерела, досвід попередніх мистців, надзвичайно майстерно зумів поєднати грані історичної правди і художнього вимислу. Роман-трилогія „Богдан Хмельницький“ наскрізно пронизаний головною ідеєю: з виникненням козацтва і Запорозької Січі народ України дістав справжнього провідника у боротьбі проти польсько-шляхетського поневолення і турецько-татарських нападів. В кінці XVI-в першій половині XVII ст. саме козацтво виступає як нова суспільна сила і бере на себе процес державотворення в українських землях, наслідком якого стало функціонування української козацької держави в роки Визвольної війни середини XVII ст. Головні етапи Визвольної війни зображені ним в основному історично правильно. Романтичний характер, що присутній при їх зображенні, не применшує значення твору, а навпаки посилює його високий моральний підтекст. Такі ж оцінки можна вказати і про художньо-естетичні цінності інших історичних творів письменника.

М. Старицький народився 14 грудня 1840 року в мальовничому селі Кліщинці на річці Сула, нині Чер-кащина, у дрібнопомісній дворянській родині. З дванадцяти років, через раннє сирітство, хлопчиком опікується дядько – Віталій Лисенко. Освічені Лисенки стають його другою родиною, а троюрідний брат Микола Лисенко – найкращим товаришем. 

На формування світоглядних переконань М. Старицького багато в чому впливала родинна атмосфера демократичних поглядів, поваги до життя селян, українського слова. На роки навчання в Полтавській гімназії, Харківському, а згодом Київському університетах припадає знайомство М. Старицького з творами світової та вітчизняної класики (Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша). Глибокий слід залишило спілкування М. Старицького з Олександром Лисен-ком (дядьком по матері), який свого часу, всупереч волі родичів, одружився з селянкою, був переконаним демократом і ревнителем національного відродження. 

У 23 роки Старицький одружився з сестрою М. Лисенка Софією, вони прожили разом понад 40 років, мали п’ятеро дітей. Всі вони виросли достойними своїх батьків. Старша донька Марія – актриса, режисер, педагог, Людмила – відома письменниця, Оксана – викладачка музики, дружина міністра освіти Івана Стешенка, Ольга – померла в дитинстві, син Юрій – юрист. Помер М. Старицький у 1904 році від серцевої недуги. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. 

Трагічна доля спіткала родину Старицьких, яка в радянський час була винищена під корінь. Донька Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, у віці 73 років у 1941 р. були заарештована, померла при транспортуванні у товарному вагоні в концтабір, місце поховання невідоме; онука Вероніка Черняхівська розстріляна у 1938 році в Лук’янівській в’язниці; зять Олександр Черня-хівський репресований у процесі СВУ (1930); донька Оксана у 1942 році доведена до смерті в казахстанському концтаборі; онук Ярослав Стешенко у 1939 замордований в колимському концтаборі; зять Іван Стешенко, міністер УНР, у 1918 розстріляний; донька Марія, спостерігаючи за тим, що відбувається з родиною, померла від нервового напруження у 1930 році.

Таким постає перед вдячними потомками великий син українського народу,  видатний український романіст, поет, драматург, один із засновників першого українського професійного театру, який по достоїнству відноситься до славетних українців.

Анатолій Чабан, доктор історичних наук, професор