Українці ніколи не мали змоги сісти‚ скласти руки і спокійно замислитися над завтрашнім днем: всі активні національні сили витрачалися на опір вчорашньому злу. Згадаймо шляхетне „шістдесятництво“‚ мужнє‚ морально високе дисидентство‚ героїчну студентську „революцію на ґраніті“. Згадаймо революції 2004-го і 2014-го‚ що вразили весь світ здатністю нашого народу до об’єднання в ім’я свободи і незалежности.
А зло й досі не відступило. Досі відтягає на себе продуктивну енерґію нації. Ось чому від незабутнього 24 серпня 1991-го‚ тобто вже тридцять другий рік поспіль‚ українська суспільна думка – політична‚ філософська‚ соціологічна – не поставила остаточної „крапки над і“ у візіях українського майбутнього. Яким є ідеальний образ України‚ омріюваний її свідомими і жертовними синами і доньками всіх попередніх поколінь?
Найважливіше запитання дотепер не має вичерпної відповіді. Крок до неї – у цих безсмертних словах:
„І на оновленій землі
Врага не буде‚ супостата‚
А буде син і буде мати‚
І будуть люде на землі…
Значить‚ відповідь – у тих українських руках‚ котрі тримають зброю проти московського супостата. З перемогою прийде ясне осягнення і колоніяльного минулого‚ і вибореного ціною величезних жертв майбутнього.
Але „прийде“ – це наша віра‚ наша свята надія. Стовідсоткової ґарантії нема. Українська владна верхівка за тридцять два роки так і не заслужила на довіру від національно свідомої частини суспільства. Політична система до самого дна скомпрометована. З розпадом імперії чуда не сталося і статися не могло. Совєтщина розхитала і понищила духовні фундаменти людського життя‚ нормою стали байдужість‚ аморальність‚ лицемірство‚ грошолюбство‚ корупція. Ці антидосягнення „розвинутого соціялізму“ й успадкувала молода українська державність. І ще щось гірше: нахабне і цілком відверте антиукраїнство‚ тотальне засилля кремлівської аґентури в Києві.
Те‚ що були й порядні‚ відповідальні політики‚ ситуації не змінило. На загальному сірому тлі вони виглядали „білими воронами“.
Більшість за своїми здібностями належала відсталих школярів. Вона вже мала у своєму розпорядженні незалежну Українську державу‚ мала в руках практичну владу‚ але ще не знала‚ як нею скористатися. Першого президента Леоніда Кравчука‚ недавнього чільного компартійного ідеолога‚ все ще тягнуло вліво‚ він не переставав обачно-запобігливо скидати капелюха перед Москвою. Згадаймо лише день 8 грудня того самого історичного 91-го‚ коли десь у білоруських лісах Кравчук з Єльцином і Шушкевичем лукаво‚ потай від своїх спільнот‚ заснували‚ заспокоюючи імперські фантомні болі Кремля‚ так звану Співдруж-ність незалежних держав. Бо минуле було для них близьке і зрозуміле‚ а майбутнє – зовсім ні.
Леонід Кучма‚ другий президент‚ людина меткого розуму і холодного корисливого розрахунку‚ відразу збагнув‚ як то добре мати свою незалежну державу‚ і як можна довго втримати владу‚ роздарувавши народні багатства купці наближених осіб. Щодо кращого майбутнього для всіх‚ а не лише для себе і свого клану‚ то Кучма не мав жодного уявлення і‚ позичивши в сірка очі‚ звертався до Верховної Ради: „Скажіть мені‚ яку Україну треба будувати‚ і я таку буду будувати“.
Ще б нічого‚ якби дві його президентські каденції виявилися б просто втраченим для України часом – насправді ж за ті вісім років утворилося‚ замість надійної дороги в майбутнє‚ таке непролазне болото‚ що з нього й всі наступні президенти не спромоглися вибратись на сухе. Монумен-тальний‚ в неґативному значенні цього слова‚ вклад Кучми в розвиток незалежної Української держави полягав у негласному заснуванні касти олігархів. В їхніх руках опинилася вся економіка‚ а невдовзі – й політика. На грошах творилися кишень-кові партії‚ гроші вводили потрібних олігархам політиків у парлямент‚ гроші стали способом досягнення потрібних олігархам рішень і законів.
Не ідея‚ а влада‚ гроші‚ особисте збагачення. Це ще й сьогодні так‚ і саме тут криється причина‚ чому досі в Україні не могла виникнути сильна загальноукраїнська політична партія з консенсусною програмою розвитку країни.
Панування олігархів вело Україну до все гостріших соціяльних проблем. Але не тільки це. Всі вони‚ за невеличкими винятками‚ були і залишаются байдужими до того‚ до чого свідоме українство байдужим бути не може – до завдань національного відродження України. А чимало з них відверто тягнули за Москвою та її інтересами.
Так державна незалежність потиху‚ зовні вповні демократично‚ перетворювалася у незалежність влади від свого народу. Між двома берегами суспільної ріки виникала все глибша прірва.
З цією небезпечною спадщиною‚ з цим неґативним досвідом Україна підійшла до чорного дня 24 лютого 2022 року.
Тепер знову надія на чудо: перемога негайно змінить все‚ Україна очиститься від усякої скверни. Повинна очиститися! Але при гарячих серцях зберігаймо холодні голови. Уважно спостерігаймо за тим‚ що і як думають мудрі‚ відповідальні і далекоглядні Українці‚ зокрема – чому вони сьогодні остерігають‚ що можна виграти війну‚ але програти мир.
Саме про такий дуже небажаний‚ але дуже можливий сценарій читаємо у статті одного з найповажніших українських аналітиків‚ громадського діяча‚ професора Школи економіки Національного університету „Києво-Могилянська академія“ Валерія Пекара в інтернет-виданні „ОРД“. Як і личить людині з загостреним почуттям справедливости і живим сумлінням‚ автор‚ написавши свій текст‚ довго не зважувався публікувати його‚ „…бо ж у такий тяжкий час треба передусім піднімати дух‚ а не говорити неприємні речі“.
Вже не одна сторінка української історії свідчить‚ що правда‚ котра‚ в разі її вчасного і щирого визнання‚ могла відвернути біду‚ відкидалася заради брехні‚ якою бездарний провід силкувався „піднімати дух“. Чи не станеться так і на цей раз?
У тексті В. Пекара – 10 тез-передбачень: ось як можуть розвиватися самі по собі‚ за набутою інерцією‚ якщо суспільство не отямиться і не знайде в собі розуму і волі‚ щоб відвернути Україну з цього згубного шляху.
Досить зацитувати першу тезу‚ аби зрозуміти всю серйозність повоєнних проблем:
„Ми перемогли. Перехід від війни до миру набагато складніший за перехід від миру до війни. Країна втратила сотню тисяч найкращих людей. Країна лежить у руїнах‚ деякі міста зруйновані вщент‚ в окремих реґіонах – справжня гуманітарна катастрофа. В бюджеті – величезна діра‚ бо економіка сильно змаліла. Наші героїчні військові люди повертаються додому виснажені‚ у пріоритеті в них – відновлення здоров’я й облаштування. Так само виснажена значна частина тих‚ хто невпинно працював на перемогою в тилу. Все суспільство уражене тяжкою травмою“. Наступні дев’ять припущень також‚ на превеликий жаль‚ мають високу ймовірність збутися – це довгий ланцюг причинно-наслідкових зв’язків: якщо Україна не спроможеться на реформи‚ які весь час обіцяє‚ але вперто не здійснює‚ зокрема судову‚ й фінансова допомога Україні не перебуватиме під суворим контролем‚ значить – годі чекати ефективної повоєнної відбудови; значить‚ далі‚ – мільйони жінок з дітьми не повернуться додому; якщо не повернуться‚ то до них поїдуть їхні чоловіки і батьки‚ і Україна втратить ще багато потрібних їй активних людей; а менше активних – більше шансів матимуть довоєнні політикани залишитися при владі; якщо політична система не оновиться радикальним чином‚ то економіка не запрацює; значить – зросте інфляція‚ значить – народ стане ще біднішим‚ але змушений буде терпіти‚ бо нереформована влада‚ боячись нових майданів‚ підпорядкує собі правоохоронну систему‚ засоби масової інформації‚ завчасно скомпрометувавши політично перспективних недавніх фронтовиків.
Певна річ‚ все може бути зовсім не так‚ але‚ як пише В. Пекар‚ „добрі сценарії потребують дуже наполегливих і скоординованих зусиль активної меншости – тих соціяльних верств‚ які здатні подивитися в майбутнє й діяти заради його поліпшення“.
Подивитися в майбутнє. Гарно звучить. Біда‚ що в майбутнє з не меншою надією дивляться й ті злі сили‚ котрі допровадили Україну до нинішньої катастрофічної ситуації. Тому тільки найрішучішим‚ найрадикальнішм чином здолавши їх‚ можна буде говорити про майбутнє‚ зовсім інше за якістю.
Нехай Україні поможуть повчальні приклади сильних волею народів‚ котрі у своїй історії теж переживали межове „або-або“ – або згинути‚ або‚ всупереч найгіршим обставинам‚ воскреснути до нового життя. Це сталося з німцями на початку ХІХ ст.‚ коли французьке наполеонівське військо поневолило і розшматувало Німеччину. „Тільки цілковита перебудова‚ тільки народження цілком нового духу може нам помогти“‚ – наголошував у своїх знаменитих „Промовах до німецького народу“ великий мислитель і великий патріот Йоганн Ґотліб Фіхте.
Саме це і тільки це є сьогодні програмою для України: народження цілком нового духу.