Війна, немов страшний ураган: до десяти мільйонів людських душ зірвав він з України й розкидав по всіх континентах. Найбільше їх у Европі, а серед країн – у Польщі. Авторові цих слів теж довелося осісти в цій країні й пізнати „світлі“ й „темні“ сторони її життя. Доля звела тут із хлопчиком, про якого хочу розповісти.
Ярославові лише 10 років, але за цей короткий проміжок час встигнув вже багато пережити. Народився й перші роки свого життя провів у Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). Йому не було ще й п’яти років, коли помер тато, на п’ятий рік після цього почалася велика війна. Мама, рятуючи дітей (в неї була ще старша донька), виїхала за межі України. Жінка була вже хвора, але не приділила належної уваги своєму здоров’ю. Внаслідок стресів і різкого погіршення здоров’я мама потрапила до лікарні у Ґданську, де невдовзі й померла.
Ярослав мешкає нині у населеному пункті під назвою „Жерновська“, за п’ять кілометрів від міста Лєба (на березі Балтійського моря). Хлопчик вже чудово спілкується польською мовою, він довірливий, жвавий і товариський. Ірміна з місцевої кав’ярні пригощала його морозивом, Янек (колишній рибалка) купував солодощі, а Анджей подарував велосипед. Я спостерігав за його реакцією: він спочатку не міг повірити, що то його власність, потім став обнімати й цілувати свого „ровера“. Зараз майже не злазить із нього. Серед українців запам’яталися двоє дівчат зі Львова – Оля і Настя, яким Ярослав настільки сподобався, що вони запросили його відвідати їхнє місто.
Якою буде подальша доля хлопчика – сказати важко. Маму поховали на місцевому цвинтарі у Лєбі. Приїхала бабця з України, яка оформляє „опіку“ над дітьми. Можливо він повернеться в Україну, в Дніпро (де у них власне житло), а можливо залишиться у Польщі. Назавжди. Одна із найбільших трагедій цієї війни – втрата не тільки чоловіків, а й жінок і, особливо, дітей, які можуть залишитися за кордоном. Хочеться вірити, що не всі. Бо без них майбутнє України, як незалежної й щасливої держави, неможливе.