15-тисячне місто Миколаїв, хоча й лежить від Львова за 40 кілометрів, але для пересічного українця губиться в тіні іншого Миколаєва – обласного центру на півдні України.
І хоча Миколаїв галицький лежить біля траси Київ-Чоп і заїхати в нього не складає жодного труду, для більшости подорожувальників він асоціювався з місцевим цементним заводом, чиї високі труби пихтіли в небо густим білим димом, змушуючи автотранспорт додавати швидкости, аби чимдуж проїхати це рукотворне екологічне лихо.
Однак‚ нині завод, що входив до десятки найбільших виробників цементу в неозорому СРСР, трубами не димить, бо вже давно дише на ладан, конаючи в останніх конвульсіях чужоземних власників. І в Миколаєві можна спокійно відчиняти вікна, не стираючи через кілька годин густий шар сірої пилюки з внутрішнього підвіконня. Місто пережило індустріяльну добу своєї історії і нині шукає нову нішу для себе.
Уже саме розташування Миколаєва є неабияким його козирем. До Львова маршрутка вас довезе за пів години. Часто з Львівського середмістя ви швидше доберетесь сюди, ніж до околиць міста над Левом. Саме місто дуже компактне – кілька кілометрів у діяметрі, розташоване надзвичайно мальовничо в улоговині поміж високих пагорбів, які захищають його не тільки від непогоди, але й від шуму і загазованости траси Київ-Чоп, що стелиться одразу за горбами. Ліс, озера, Дністер, скелясті кряжі – все це тішить око зачудованого туриста, який забрів у цю непримітне ззовні маленьке містечко.
Тим паче, що Миколаєву і самому є чим похвалитися. Адже він був заснований ще у 1570 році королівським указом саме як місто вільне, що житиме за Маґдебурзьким правом. Тобто, матиме самоуправу і не платитиме податки поміщикові. Заснував місто нащадок сілезьких лицарів Микола Тарло, який мешкав у сусідньому селі Дроговижі. А оскільки був другом дитинства польського короля Сиґізмунда Авґуста та його секретарем, то виклопотав у нього право на заснування нового містечка на перетину шляху з Перемишля в Галич, де би був щотижневий базар і двічі на рік ярмарок. На жаль, засновник не побачив самого міста, бо помер вже через рік після підписання королівського указу, однак його ім’я було увіковічене в назві містечка. Так і народився Миколаїв над Дністром значно раніше за підросійський Миколаїв над Бугом.
Особливістю міста було те, що в ньому завжди переважали українці. Це теж доволі унікальне явище для міської Галичини, особливо рівнинної її частини. Вже через кілька десятків років після заснування у містечку був польський костел і чотири православні церкви. Засновники міста у своїх привілеях вписали заборону для поселення юдеїв. Тож аж до 1870 року в Миколаєві не було єврейських крамарів та лихварів, які вже тоді тримали в чіпких руках чи не всю Галичину.
Але новітній час руйнував давні середньовічні грамоти і закони, встановлюючи єдине правове поле по всій державі, тож і в Миколаїв потягнулося єврейство. Першого єврейського поселенця миколаївці не пускали до міста три дні, поки той під охороною жандармів не здійснив своє конституційне право. А через кілька десятків років увесь центр був уже в руках єврейських торговців. На центральній вулиці і площі Ринок залишилося хіба кілька будинків українців та поляків.
Обличчя міста виразно змінилося після Другої світової війни: місцевих євреїв німці вивезли до Янівського табору у Львові, а поляки повтікали до Польщі, маючи моторошний досвід радянського життя у 1939-1941 роках. Миколаїв знову став виразно українським, хоча українська більшість тут була завжди, попри польський характер місцевого панства.
Цікаво, що корінні миколаївці себе називали „копачами“. Ця історична самоназва пов’язана з тим, що протягом століть місто славилося своїм гончарством. Глину копали просто тут, на місці, гончарський цех був чи не найпотужнішим у місті, а вироби місцевих майстрів продавалися по всій Галичині і навіть в Угорщині.
Ще одним промисловим профілем Миколаєва був камінь. В околицях цього містечка у селі Демня і досі працює кам’яний кар’єр, з якого поставлені тесані надгробки по всій околиці. Тож не дивина, що це місто багате саме на скульпторів, а не, наприклад, на письменників, адже камінь і глина годував миколаївців протягом віків.
До речі, і найдавнішим артефактом міста є саме „Фіґура“ – кам’яний надгробок на одному з пагорбів біля колишньої дороги на Прикарпаття. Під пам’ятником спочиває варшавський лицар Адам Рзевський, що впав жертвою поєдинку у 1599 році. Витесав колону з пам’ятним написом скульптор Севастян Чешек, який відомий в українському мистецтві за статую князя Костянтина Острозького, що прикрашала поховання українського маґната і мецената в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. С. Чешек тримав у Миколаєві майстерню, і започаткував скульптурну традицію у маленькому, але гоноровому місті.
З того часу Миколаїв з околицями прославився ще кількома відомими іменами, Тут народилися Петро Красовський (зачинатель ренесансного стилю в українській архітектурі), Володимир Сколоздра, автор пам’ятника Василеві Стефаникові у Львові, Михайло Дзиндра, котрий у Вииниках має меморіяльний музей.
Завершують цю ґалерею славетних вже наші сучасники, зокрема, Андрій Величко, який не зраджує рідного міста і виставив просто на своєму обійсті бюсти двох видатних синів міста над Дністром – батька і сина Устияновичів. Старший, священик, став четвертим з „Руської Трійці“, автором пісні „Верховино, світку ти наш“, а молодший – відомим живописцем, що розмалював понад півсотні храмів, а головній Миколаївській церкві подарував настінні розписи, в тому числі і знаменитого „Мойсея“.
Нині Миколаїв повертається до своїх традицій: вже третій рік стараннями громади тут проходить симпозіюм скульпторів, і місто щороку прикрашається десятком цікавих скульптур із місцевого каменю. Недарма ж тут збудували не тільки цементний завод, але ще й кілька будівельних. Адже тут є все необхідне для будівництва: пісок, камінь, глина, виготовляли цеглу, цемент, залізобетонні конструкції. Не дивно, що 15-тисячний Миколаїв на душу населення, певно, має найбільше двоповерхових особняків на всій Галичині. Таке враження, що не побудуватися серед цього моря будівельних матеріялів було просто неможливо. Піском, що сіється з довколишніх пагорбів, засипані вулиці, як на морському узбережжі.
Будівельний розвиток почався ще в радянські часи, коли можна було вигідно „домовитися“ у часи розпаду (чи „розквіту“) соціялізму. З вершини, на якій миколаївці поставили капличку у вигляді велетенської писанки, видно оце андерсенівське, наче іграшкове дво-триповерхове містечко, що стелиться під ногами, де-не-де помережане банями п’ятьох величавих храмів.
Ще однією родзинкою Миколаєва є його мешканці, точніше – їхній гонор королівського міста. Саме „копачі“ наполягли на тому, аби залізницю проклали не через місто, а трохи збоку – за кілька кілометрів, аби панство доїжджало до вагона на кареті. Тепер „вдячні“ нащадки мусять через прабатьків тягати валізи на своїх плечах.
Не бувши ніколи підневільними, миколаївці і нині творять вельми активну і діяльну громаду. Окрім щорічного симпозіюму скульпторів, тут є ще й своя „Книжкова толока“, єдиний, окрім Львівського форуму видавців, книжковий ярмарок-фестиваль на Львівщині. Його добрий дух, Любов Хомчак, не тільки утримує три книгарні (у Миколаєві, Стрию та Львові) але й фонтанує різноманітними ідеями, стараючись пропихати культуру, де тільки може.
Тож Миколаїв не тільки теше камінь, будує кам’яниці, але й читає. У 15-тисячному місті побував чи не весь цвіт сучасної української літератури. На зустрічі з письменниками під час „Книжкової толоки“ приходить повна заля Будинку культури, збудованого в помпезному стилі сталінського ампіру.
Ще одним свідченням на користь Миколаєва є те, що знаменитий меценат, польський граф Станіслав Скарбек, який подарував Львову перший театр, був похований саме в околиці цього містечка, у родовій усипальниці. Граф, який був відомий своїм невгамовним характером, придбавши тутешні землі, вирішив збудувати тут величавий сиротинець на кілька сотень осіб. Адже мати графа загинула при пологах, а батько помер, коли хлопчикові було чотири роки. Тож від малих років С. Скарбик ріс круглою сиротою. Вочевидь, ця незагойна рана і змусила графа збудувати на Галичині сирітський заклад, подібних якому було лише кілька у всій Польщі.
Свої маєтки вмираючий граф заповів фундації свого імени з наказом звести біля Миколаєва цілий палац, де мали виховуватися сироти від семи років і до повноліття, та здобувати не тільки чудову освіту, але й фах, який би їх годував все життя. Сиротинець запустили аж через 30 років по смерті С. Скарбика, у 1875 році, але й нині він вражає своїми маштабами і, без сумніву, є найфундаментальнішою будовою в Миколаєві.
Щоправда, у 1939 році радянська влада розмістила у ньому кавалерійський полк, згодом німці утримували тут полонених, далі совєти вже тримали тут полонених німців, які будували цементний завод, а в 1965 році тут відкрила психіятричну лікарню на півтори тисячі пацієнтів, чим шляхетну справу С. Скарбека – допомогти дітям-сиротам стати на ноги – остаточно спаплюжили.
Останки графа родичі вивезли до Польщі, а родинна гробниця завалилася кілька років тому. До сказаного треба додати чудовий парк з озерами, серед якого знаходиться друга психіятрична лікарня Львівщини після знаменитої Кульпарківської у Львові, та виправна колонія, що розміщена поруч і грозиться на подорожнього колючим дротом та вишками з озброєними охоронцями.
Усе це надає Миколаєву ще й пікантної гостроти, так необхідної для сучасного белетриста. Однак‚ свого Юрка Винничука чи Мирослава Дочинця Миколаїв покищо не народив, хоча тут проживала й соратниця Івана Франка Уляна Кравченко чи поетеса Оксана Сенатович. Зате місто може похвалитися прекрасними дослідниками. Зокрема, й нашими сучасниками – Шевченківським лавреатом Ярославом Гнатевим та доктором історичних наук Леонтієм Войтовичем, що так любовно описали історію понад 400-літнього містечка, якій можуть позаздрити чимало обласних центрів.
Миколаївці виживають завдяки вдалому розташуванню: на роботу їздять до Львова чи Стрия, бо ж місто якраз посередині. Суттєво виручила тутешніх мешканців Італія, де чимало жінок заробляють евро для своїх родин. Чоловіки ходять на заробітки до Польщі, Чехії, Росії. Хтось живе з дрібного бізнесу в місті та околицях, хтось зайнятий у бюджетній сфері. Миколаїв дружно молиться у старих та нових церквах чотирьох конфесій, традиційно нарікаючи на політиків та сподіваючись виключно на свої мозолясті руки.
446-літня історія навчила це королівське місто над Дністром, яке жило з каменю і глини, вічній істині: Бог допомагає тільки тому, хто допомагає собі сам.
Миколаїв-Ужгород