Наближається день упокоєння Івана Дзюби.
І я згадую, який величезний розголос мала його знаменита, унікальна стаття про русифікацію! Те, що вона була базована на деяких статтях Леніна і на Конституції, те, що вона офіційно надіслана до ЦК, до Петра Шелеста, не давало змоги партії арештувати І. Дзюбу. Навіть їм довелося видавати книжку якогось Стенчука, поширювати по всій Україні з метою спростуання висновків І. Дзюби.
Ми навіть думали, що це П. Шелест зробив навмисне, оскільки сам був, думали ми, пролетарським чи партійним націоналістом…
Цього листа я відніс до редакції „Літературної України“. Особисто вручив редакторові.
Потім зустрівся із І. Дзюбою (ми були вже раніше знайомі) біля університету і дав йому до рук.
До речі, тоді ж я дав йому для читання свою повість „Маюнелла“.
Напівфантастичну – про те, як Росія виходить з СРСР, верховний совєт проголосував „за“, бо „еті нацмени псують русскій язик! І як Україна, її Верховна Рада на відпускає, протестує! Тому що „еті стєпі України – ето русскіє поля!“
Була у мене підпільна думка, що Іван передасть її за кордон… Не вийшло… Він подякував за листа і попередив мене, що може бути нагінка. Я відмахнувся, байдуже! Тут же нема антирадянщини, а є любов до України, яка представлена в ООН, яка є формально республікою! з правом виходу з СРСР. Лист, звичайно ж, не був надрукований.
Через два роки мене арештували – 11 жовтня 1971 року. Одним із пунктів мого звинувачення було поширення Дзюбиної роботи „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Про те, що я розмножував його роботу фотозбільшувачем – у КГБ так і не взнали, на щастя.
І, о, диво! Коли знайомився зі справою № 570 весною 1972 року – бачу цього відкритого листа, підшитого до якогось тому… Отже, редакція передала його до КГБ.
Отака була історія цього листа.
А Іван у 1989 році телефонує мені, просить дати, прислати йому оту „Маюнеллу“ – от би вона зараз прозвучала! Овва. Щезла, пропала. КГБ її вирішило не підшивати до справи, бо вона б тоді збереглася, як зберігся оцей відкритий лист до Івана.
Аж 2014 року я її відновив, двічі вже перевидана…
Відкритий лист Івану Дзюбі
“Шановний Іване!
Прочитав у „Літературній Україні“ № 17 1969 р. статтю „Місце в бою, або про літератора, який опинився по той бік барикад“ Любомира Дмитерка чи того, хто писав за нього. Прикро за письменника, що поставив свій підпис, прикро за суспільство, яке дозволяє собі так ставитись до своїх кращих представників, якими повинно б пишатися.
На початку статті Л. Дмитерко пише, що Ви користуєтесь популярністю серед деяких молодих літераторів. Неправда! Ви популярні і шановані серед усієї мислячої проґресивної молоді.
Шанують вас і старші люди, усі, хто не втратив здорового глузду і свідомого підходу до життя.
Ваша чесна, відверта і правдива книга захоплює кожного читача, хвилює до глибини душі, вчить відвертості і сміливості, так потрібних зараз. І мірилом її вартости не повинно бути те, що її взяв хтось за кордоном на озброєння. Так само там взяли на озброєння матеріяли ХХ-ХХІІ з’їздів КПРС – але ж їх не називають антирадянськими чи антипартійними!
Л. Дмитерко пише, що в національному питанні „…є ще окремі недоліки і недогляди… Про них треба говорити, шукати шляхів до успішного вирішення назрілих завдань“. Чому ж він сам і йому подібні не говорять, не шукають, а піднімають руку на того, хто говорить і шукає?
Як же інакше можна вирішити ці наболілі „завдання“, не обговорюючи їх всебічно, як , наприклад, обговорюється закон про сім’ю чи статут сільгоспартілі?
Та обговорення у Дмитерка нема – там лише смакування того, хто, що сказав чи написав за кордоном. Чому ж там відреаґували на Вашу книгу раніше, ніж у нас? Чому ж у нас ніхто досі не сказав про „Інтернаціоналізм чи русифікацію?“, хоча читають її скрізь по Україні? А вона ж послана в ЦК КПУ три з половиною роки тому?!
Про це Л. Дмитерко не пише ані слова.
Натомість пише, що Ви опинились по той бік барикад. І ані слова про те, чому людей (комуністів і безпартійних) тільки за те, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка: „Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою“, – такі, як Дмитерко, ставлять по той бік барикад? Ні слова про те, чому переважна більшість свідомих українців „на Україні – хворі Україною, на Україні – в пошуках її“. Ні слова про те, чому Володимир Сосюра мав право сказати: „Ходою гнівною блукаю, в своїм краю чужинцем я. Пожаром очі застилає мені трагедія моя“!
Так, у кожного з нас повинно бути місце в бою. В бою за національні конституційні права нашого возз’єднаного українського радянського народу, за відновлення ленінської національної політики, потоптаної сталінським чоботом у 33-37 роках.
І моє місце в цьому бою – поруч з вами, Іване.
А по який бік вони? Чи є у них місце в бою? Ні, вони згодні бути арбітрами, суддями… Це як-не-як безпечніше… Тож хай собі коментують, не звертайте на них уваги.
Бій за права нашого народу іде.
Вашу руку, Дзюбо!”
Одеса