На похороні Лесі Коцюби людей було небагато. Родичі, сусіди і викладачі Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, які не побоялися висловити свою пошану колишній колезі та її громадянському вчинку.
Сусідка Зоя Чіплінська працювала тоді в комбінаті громадського харчування й допомагала сестрі покійної та її сину влаштовувати поминальний обід. Пригадує, що частину великої бібліотеки Лесі родичі передали в університет, а решту викинули на причеп якогось трактора. Той спогад і досі ятрить їй душу – здавалося, що разом із книжками викидають на смітник частину самого життя цієї незвичайної жінки. Разом із сестрою вони облаштовували могилу і Зоя Чіплінська запропонувала напис на пам’ятнику: „Навіки в пам’яті людській“. Вона говорить: „До цього пам’ятника треба кожного першого вересня приводити студентів і розповідати їм про жінку, яка відстоювала незалежність України. Ніколи не забуду, як Леся Йосипівна плакала, коли ще одну міську школу в Чернігові зробили російськомовною. Тільки тепер я розумію глибину її переживань“.
Кандидат філологічних наук Григорій Аврахов у 8-ому числі журналу „Дивослово“ за 2005 рік назвав Лесю Коцюбу в числі найславетніших українських патріоток, які самовіддано боролися за державу і націю. Це Люба Гайовська („Рута“), Галина Дидик, Алла Горська, Ірина Кали-нець, Ліна Костенко, Оксана Мешко, Надія і Леоніда Світличні, Надія Суровцева, Марта Чорна („Медея“), Наталя Шухевич.
Посеред названих і не названих героїнь опору, жертв репресій страждали і єдино за читання або збереження праці Івана Дзюби „Інтер-націоналізм чи русифікація?“. На такому ж рівні героїчного подвижництва прочитується імення Лесі Коцюби, про яку сказано дотепер дуже мало. А саме їй належить організація успішної передачі за кордон крамольного трактату, що зголосив на цілий світ імення ґвалтованої та не впокореної України. Про цю знакову шляхетну особистість літературознавця і педагога, що зважилася на мужній подвиг, ризикуючи власним життям, поведемо мову. На підставі архівних матеріялів й особистих вражень окреслює автор публікації „Її всі звали Леся Йосипівна“ життєпис звитяжниці.
Народилася Олександра Коцюба 18 березня 1921 році в селі Веселому Запорізької області в селянській сім’ї. У 1939 році вступила до Запорізького університету на українську філологію. У час окупації працювала швейцаром, прибиральницею в дитячій бібліотеці Січеслава. Після звільнення обласного центру була зарахована на III курс. Закінчила навчання 1945-го, здобувши спеціяльність „Викла-дач української літератури“.
Упродовж 1945-1948 років викладала українську літературу в Дрого-бицькому вчительському інституті, а в 1949-1951 роках – у Чернігівському педінституті. Вела, як і пізніше, гуртки виразного читання, режисерувала аматорські вистави й концертні програми, адже володіла мистецьким хистом. Від 1 вересня 1956 року працювала старшим викладачем Ніжин-ського педінституту, де розквітли її неординарні таланти педагога, науковця, діяча українського національного відродження. Відбувши річну аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фолкльору та етнографії, у 1964 році успішно захистила дисертацію в Київському педінституті ім. Максима Горького.
Із квітня 1969-го Леся Коцюба – доцент за спеціяльністю „Фолк-льористика“, багато працює над проблемами української фолкльористики, результати своїх досліджень систематично друкує в журналах і газетах. Так, тільки в 1971 році опубліковано чотири статті, дві з них – у збірниках „Наукова думка“. Бере участь у міжвузівських наукових конференціях, де виступає з повідомленнями і доповідями. Веде велику громадську роботу: голова філологічної секції товариства „Знання“, керує академгрупою. Як викладач курсу виразного читання допомагає художній самодіяльності інституту.
2005 року до 200-ліття Ніжинської вищої школи доцент Ніжинського держуніверситету ім. М. Гоголя Тамара Пінчук видає у Ніжині збірку „Зірки залишають слід“ і серед видатних постатей розповіла про Лесю Коцюбу. „Катедра української літератури нашого інституту одержала кваліфікованого викладача. Вона була емоційною людиною, красномовною і щирою, своїм літературним словом захоплювала студентів. Її любили, поважали, намагались наслідувати, а потім згадували теп-лим словом.
Тема її дисертації була: „Опанас Васильович Маркович – видатний український фольклорист“. Це був, як добре пам’ятає читач, чоловік української письменниці Марко Вовчок. А ще між нами (мабуть, не тільки) обговорювались думки про те, що Маркович, тонкий знавець України і народу, сам написав росіянці Марії Вілінській, своїй дружині, оті знамениті „Народні оповідання“. Ну не могла Вілінська знати тонкощів народного життя, їх знав Маркович. Знаю, що не перша Леся Йосипівна прийшла до такого висновку, але знаючи добре Марковича, не могла й мовчати. Але ж так склалась історія української літератури, і „Народні оповідання“ Марка Вовчка і сьогодні до болю хвилюють уважного і вдячного читача“.
Науковий працівник Ніжинського краєзнавчого музею ім. Івана Спа-ського Наталія Дмитренко побачила у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України листування викладача Гого-лівського вишу Григорія Василь-ківського з Володимиром Даниловим – фолкльористом і літературознавцем з Ніжина, який працював у Ленінграді й підтримував творчі стосунки з Лесею Коцюбою: „Леся Коцюба приїхала в Ніжин з Чернігова, років 35, гарної зовнішності, дружить з дружиною ректора Марка Повода, має сина Богдана, пише дисертацію“.
Близько 18 років роботи в Ніжин-ському педінституті знаменували розквіт викладацької, науково-дослідної, громадсько-політичної діяльності Лесі Коцюби. Її лекції з давньої української літератури, фолкльору, мистецтвознавчі гуртки охоче відвідували студенти різних факультетів, а організовувані нею екскурсійні поїздки Шевченків-ськими місцями, до пам’яток вітчизняної історії збирали численні громади небайдужих.
Лесі Коцюбі належить 20 публікацій, зокрема фундаментальні студії про життя й творчість О. Марковича. Можна тільки здогадуватись, як багато полишила вона ще неопублікованого.
Позбавлена права викладати, що становило суть її життя, цькована місцевою пресою, подвижниця згасла, як свіча, на 66-му році життя.
„Аби прояснити першопричини наглої згуби, згадаймо знаменні 1960-ті роки, – пише Григорій Аврахов, який працював у Ніжині деканом філологічного факультету. – Тоді довкола Лесі Йосипівни утворився доволі потужний осередок патріотів-україністів. Серед них були Іван Бровко, Олександр Жомнір, Іван Костенко, Володимир Крутивус, Володимир Литвинов, Дмитро Наливайко, Іван Шпаковський… Вони активно впливали на студентське життя, оновлення навчально-виховного процесу, залучення студентської громади до пізнання „нової хвилі“ літературно-мистецького ренесансу. Щораз пафоснішими ставали дискусійні зустрічі з молодими, передусім київськими майстрами „нового слова“, які голосно заявили про себе. Особливо значущим був приїзд Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала, Бориса Олійника, Григора Тютюнника. Яскраве свято єднання душ викликало жорсткі репресивні заходи до учасників та організаторів дійства.
Бродильним ферментом став бунтівний трактат Івана Дзюби. Вик-ри-вальне слово, якого вже не сподівалася почути знекровлена терорами Україна, заохотило діяти рішучіше й наступально: світ має почути голос пробудженої до спротиву свідомої себе України. І нам пощастило здійснити неймовірне: ми передали цю працю за кордон. Конспі-ративні заходи спрацювали бездоганно – з нашого боку. Ніхто з утаємничених не споганився зрадою. Слабкою ланкою, на жаль, виявилися контраґенти зарубіжжя“.
Історія незаперечно свідчить: усі (або майже всі) конспіративні „проколи“ вчиняли кволодухі випадкові люди, які прагнули врятувати свій спокій і своє життя. Знову пошлюся на Г. Аврахова: „Коли Юрій Бача, літературознавець із Пряшева, перелякавшись за скоєне, виказав Івана Чендея, притиснутий ґебістами відомий письменник, одводячи неправдиве звинувачення, назвав справжнього передавача фотокопійного тексту і навіть не зробив спроби хоч якось його попередити. Провинець, вважаючи, що його шантажують підозрою, довго відхрещувався, накликаючи додаткові звинувачення „во лжи“. Відпиратися стало марним, коли слідчі пред’явили письмове зізнання І.Чендея. Треба було спішно знайти іншу рятівну версію співучасти, що виглядала б вірогідною. На світанку засилаю гінця до Лесі Йоси-півни. Мовляв, зневолений виказати її (іншого виходу нема!), просив „перерізати“ ланцюг подальших ловів співучасників посиланням на когось померлого.
І Леся Йосипівна зробила блискучий хід: вона засвідчила, що машинописний і фотокопійний текст, як і благословення на публікацію, дав їй професор П. Попов, професор Київ-ського університету, помер у квітні 1971 року. Численну групу активних співучасників змови було врятовано! А над головою Лесі згромадилися зловісні хмари…
26 серпня 1974 року ректор Василь Горбач змусив Лесю Коцюбу подати заяву на звільнення „за власним бажанням“. На проханні видати характеристику для пошуків іншого місця роботи, він прописав сатанинський вердикт: „Тов. Коцюба О. Й. піддавалась різкій критиці на кафедрі, раді факультету та інституту за те, що вона мала та передала іншій особі ідейно шкідливий матеріял“. Керів-ник і вчений не посмів назвати філософсько-соціологічний документ, що побачив світ 1968 року в Мюнхені.
Замовчування епохального твору, мовби його не існувало зовсім, тривало довгі роки. КҐБ продовжувало катувати „провинців“. До честі Лесі Коцюби всі допити, „очні ставки“, перехресні напосідання слідчих витримала предостойно, стійко стверджуючи непричетність Івана Дзюби до передачі трактату“.
У газеті „Літературна Україна“ 9 листопада 1973 року Іван Дзюба зробив заяву про те, що його писанина „містила в собі глибоко помилкове розуміння ряду національних проблем, інтернаціональної природи нашого соціалістичного суспільства, перекручено її трактувала і по суті була виступом проти національної політики партії“.
Оцю заяву автор трактату „Інтер-націоналізм чи русифікація?“ згадує в брошурі „Грані кристала“ виданій київським Товариством „Україна“ в 1976 році.
„Свого часу, в минулому, я припустився глибоко помилкових поглядів на певні аспекти цієї теми, на становище української національної культури і літератури, як і на національне питання взагалі, – кається Іван Дзюба. – Зрозумівши неспроможність і хибність тих поглядів, які на деякий час зробили мене в окремих питаннях мимовільним спільником українських буржуазних націоналістів, я піддав їх переглядові і свою остаточну відмову від них засвідчив“. І далі на 125 сторінках він намагається переконати нас у перевагах соціялістичної культури.
Уявляю, як тяжко йому було ґвалтувати себе. А як почувалася після цього Леся Коцюба? Як і я сьогодні, вона, очевидно, запитувала саму себе: „Коли ж Іван Дзюба був правдивим?“ Вона ніяких публічних заяв не робила, жила одна в своїй квартирі-бібліотеці без роботи, без грошей, а часом і без хліба. Син мешкав окремо в іншому місті й надіятися на його підтримку вона не могла. Колишні колеги, котрі жили в цьому ж домі, у дворі мовчки обходили її.
Інші сусіди співчутливо розповідали: „Леся Йосипівна так кашляла, що ми через стіну чули“. Але не наважилися зайти і розпитати, чому вона кашляє. Не через душевну черствість, а зі страху втратити власне благополуччя. Серед них, очевидно, були й ті, які ще пам’ятали „чорні воронки“. Та й як було не боятися, коли у будинку жив „сексот“, який не приховував того, що слідкує за З. Чіплінською і її київською подругою тільки тому, що вони відвідують „буржуазну націоналістку“.
Згадує доктор філологічних наук проф. Павло Михед: „Я ніколи не був у колі друзів чи учнів Лесі Йосипівни, не слухав її лекцій, не складав іспитів. Зрештою, як на мене, не так багато було людей, котрі могли б похвалитися дружбою з нею (хіба що Віра Олійник); бо вела вона замкнений cпосіб життя, особливо в останні роки, коли за нею пильно наглядало „недремлющее око“ ніжинських каґебістів. Про Лесю Йосипівну багато й шанобливо говорилося в студентському колі, особливо про її вимогливість. Вже викладачем сам переконався в цьому, бо став невільним свідком того, як вона поставила затятій боржниці „трійку“, а та почала дякувати, на що Леся Йосипівна гнівно обірвала: „Не треба мені дякувати!“. Коли ж та пішла, жбурнула „бігунці“ на стіл лекторської зі словами: „Це злочин! Ставити трійку за такі знання – це злочин!“ За цим – викладацький максималізм, висока вимогливість до себе і своїх учнів. Як далеко це від сьогоднішніх „новацій“, що сусідять з криміналом, але є прикрою повсякденністю. Який потужний крок на шляху „проґресу“ в стосунках викладача і студентів!
Була ще одна історія, що дивувала і захоплювала: на практичних заняттях з фолкльору Леся Коцюба співала зі студентами українські народні пісні. Коли все переговорили, вона запитувала: „А хто, дівчата, знає ось цю пісню?“ Починала наспівувати, а потім роздавала заготовлені списки слів: „Давайте тихенько-тихенько! Тільки тихенько!“
Сувора і непідступна Леся Йосипів-на танула на очах – тим, либонь, і живилася її велика душа. Ближче я зазнайомився з Лесею Йосипівною, коли почав працювати викладачем. Тоді перед лекціями і в перерві ми збиралися в „лекторській“ і обмінювалися новинами, дискутували. І я не раз переконувався: Леся Йосипівна була в курсі всіх подій, вона читала все, що було помічене критикою, або поголосом, хоч академічно і науково досліджувала історію літератури.
Зустрічалися ми на методологічних семінарах (читай – політзаняттях для викладачів). Це були спільні засідання літературних кафедр, на яких розглядались питання політики партії в галузі літератури: чи то в історичному розрізі, чи то в сучасному. Пам’ятаю, обговорювався черговий опус Шамоти щось на зразок „Про історизм у літературі“, вів семінар Григорій Неділько. Хтось прочитав реферат, посипалися запитання, і ми з Олександром Ковальчуком теж поставили не дуже „зручні“ питання. Йшлося про критиковану в статті блискучу новелу Григора Тютюн-ника „Оддавали Катрю“. І доповідач, і особливо головуючий помітно занервували, закахикали, що викликало посмішку Лесі Йосипівни.
Після засідання вона підійшла до нас і поблажливо сказала: „Ви молоді – вам можна!“ Але з того часу вона пом’якшала до мене і, вітаючись, ми по-змовницьки посміхались один одному.
А коли пішов поголос про участь ніжинців у розповсюдженні праці І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація“, Леся Йосипівна взяла на себе основну провину, і її звільнили, а пенсію оформили лише через два роки. КҐБ не залишало її в спокої, відслідковуючи всі пересування, зустрічі, телефонні розмови. Педінститут, особливо філологічний факультет, був місцем полювання цих „доблесних дзержинців“; саме тут можна було відзначитись і піти нагору кар’єр-ною драбиною до зірок на погонах і губернського привілля. Варто було лишень щось „накопати“ про „ворожу“, „підривну“ роботу націоналістів. Вони були головною їх ціллю.
Потрапивши в скруту, Леся Йоси-півна почала продавати свою багату бібліотеку. Саме біля букіністичного відділу у книгарні на Гоголівській ми випадково зустрілися. Я запропонував купити більшість із того, що вона принесла. Пам’ятаю, це були окремі томи історії Соловйова, праці з історії української літератури і фольклору. Я сказав, що охоче куплю й інші видання. Вона запросила прийти на квартиру, попросила зателефонувати, а потім, ніби похопившись, уточнила: приходьте об одинадцятій, телефонувати не варто (не хотіла клопоту для мене). Це я зрозумів, коли зайшов у квартиру. Леся Йоси-півна красномовно підняла подушку, яка лежала на телефоні, й шпурнула її туди знову, переконавшись, що я все зрозумів.
„Знайшли ворога!“ – зі злою іронією сказала вона. Ми довго гомоніли про книги; було видно, що вона не хотіла з ними розлучатися. Я вибирав, показував, чи можна взяти ту або іншу, вона брала в руки і сама клала на мою купку. Так відбувався ритуал розставання. Вона шкодувала, що книги не потрібні її сину, який жив, здається, у Гомелі, так що туди їх забирати, зрозуміло, не збирався. Вона розповідала про захист своєї дисертації, ми обмінялися новинами.
Такими були мої нечисленні зустрічі з Лесею Йосипівною, непересічною людиною, залюбленою в українське слово, українську пісню, що й складало чи не головне в її житті. Зали-ши-лася добра пам’ять, а ще книги з автографом „Л. Коцюба“.
20 листопада 1976 року в газеті „Під прапором Леніна“ – ніжинському партійному органі, на останній сторінці з’явилася стаття „Під маскою добропорядності“. Державі захотілося парадно проїхати по немолодій жінці всією міццю своїх танків, як написала про себе Анна Ахматова. Автора, котрий заховався за псевдо І. Стоян, можливо знав редактор Григорій Зорка. А міг і не знати – такі тексти приносили в редакцію з відповідного органу й наказували публікувати. Аврахова і Коцюбу наз-вали нікчемними людьми. По-біль-шовицькому маніпулюючи арґументами, цитуючи покаянну заяву Дзюби, пересічному обивателю навіювали думку про них, як про осіб облудних і аморальних. І це випробування Леся Йосипівна витримала мужньо.
Я не хочу ділити героїв цієї історії на позитивних і негативних. Кожен з них зробив свій вибір: одні сповідували при цьому власну вигоду, інші – принципи. Я їм не суддя. Я думаю про моральну відповідальність кожного з нас за написане, сказане публічно.
Микола Лукаш, котрий залишив нам блискучі поетичні переклади з іноземних мов на українську, сказав, що може сісти в тюрму замість І.Дзюби. І цим позбавив себе улюбленої творчої роботи і буквально кусня хліба. Його колишні колеґи часом запрошували його до себе в гості, аби підгодувати. У такий спосіб, вони вірогідно, очищували свою совість. Бо думали ж так як він, але сказати не змогли.
Іван Дзюба через публічне покаяння зберіг себе для родини, для літератури. Я чула його виступ на Все-світньому форумі українців 2001 року, коли він обережно, але арґументовано, говорив про важливість збереження української мови задля збереження нації. Його наукові розвідки – золоті злитки в історії української культури. Він дожив до належного пошанування в незалежній Україні і помер 2022 року.
Леся Коцюба померла 1987 року після інфаркту. Їй виповнилося 66. У довірливих розмовах із сусідкою, з колишніми колеґами вона ніколи не пожалкувала про свій вчинок. Вона була правдивою в усьому, і за це залишилася в пам’яті людській.
„За чисте сумління Ви заплатили дванадцятьма роками таборів і заслань. Що давало Вам сили?“ – запитала я в доктора філософських наук, поета, літератора, дисидента-шістдесятника Євгена Сверстюка під час його перебування в Ніжині.
„Це нелегко і легко. Десь у Довженка я прочитав: „У час великого болю і великої загрози єдине, що тримає мене – це чисте сумління“. Якщо ж говорити про силу, то її дає людині обов’язок. У Лесі Українки є: „Що дасть нам силу“ – і відповідь – „Хрест!“ Нести хрест до кінця – в цьому обов’язок і сила“.
„Тривкий прослід лишило геройство Лесі Йосипівни у громадсько-політичній історії України, – стверджує Григорій Аврахов. – Ми у великім, не сплаченім боргу перед особистістю крицевої вдачі.
Нині одна з вулиць Ніжина названа на честь Лесі Коцюби, а 17 березня 2021 року, напередодні 100-літнього ювілею від дня народження героїчної жінки, на будинку на колишній вулиці Червоних партизанів, тепер Станіслава Прощенка, відкрито меморіяльну дошку, що уславлює життєвий подвиг і жертовність видатної української дисидентки. 18 березня 2021 року в Ніжинському краєзнавчому музеї ім. Івана Спась-кого відкрилася виставка, присвячена життю та діяльності Л. Коцюби. Того ж дня в стінах Ніжинського вишу, якому вона присвятила багато років свого життя, відбулася Все-українська наукова конференція „Жінка в боротьбі за Україну“, де головним чином ішлося саме про Л.Коцюбу.
На жаль, для більшости пересічних громадян України ім’я Лесі Коцюби нині є невідомим. Тоталітарна влада в часи загальної русифікації не хотіла згадувати про героїзм цієї жінки, яка стала ініціяторкою та організаторкою передачі за кордон правдивої інформації про реальний стан української мови в радянській Україні. Тільки в незалежній українській державі ми мало-помалу дізнаємося про діяльність і подвиги справжніх героїв. Тільки зараз ми можемо дати справедливу оцінку їхній жертовности. Життя та вчинки Л. Коцюби заслуговують, щоб ми пам’ятали цю величну постать.
Центр гуманітарної співпраці з українською діяспорою разом з катедрою історії України Гоголівського вишу 2022 року підготували до друку збірник матеріялів, що вперше в Україні ґрунтовно досліджує важливі в нашій історії події 1960-их років. Книга розрахована як на фахівців-істориків, так і на широке коло зацікавлених читачів, яким не байдуже минуле нашої Батьківщини, історія боротьби за збереження української мови та культури в умовах радянського тоталітаризму. Її видавнича собівартість становить 1,100 евро. Просимо всіх небайдужих українців у світі підтримати фінансово наш проєкт. Наша адреса: diaspora@ndu.edu.ua.
Імена доброчинців будуть опубліковані в книзі.
Надія Онищенко – директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.