Частина 1 (Частина 2)
Лише 6 липня на офіційному веб-сайті Міністерства інфраструктури України з’явилося сенсаційне повідомлення, що 30 червня Міністр інфраструктури України Олександр Кубраков та Міністр комерції Китайської Народної Республіки Ван Веньтао підписали не афішовану міжурядову угоду (доволі сумнівну з погляду українських інтересів, не кажучи вже про політичні), яка передбачає розширення співробітництва, сприяння співпраці між Україною і Китаєм з метою реалізації спільних проєктів у галузі будівництва інфраструктури.
Гроші Китай начебто дає на пільгових умовах. Але яких? Самих декларацій про китайські інвестиції в будівництво доріг, портів, вокзалів тощо – недостатньо. Берімо до уваги китайську приказку: „Дружба, що на вигоді тримається, міцною не буває“…
Де текст угоди? Чи йдеться про дошкульний квазіполітичний сценарій аби допекти колективному Заходу й американцям зокрема? По суті, маємо дилетентський шантаж Вашінґтону. Для Заходу – Китай і суперник, і противник водночас. Для США і НАТО „Піднебесна“ передусім – головний противник. А для України?..
Подробиці угоди – не розкриті. З боку МЗС України – жодних коментарів.
Збергігає мовчанку Офіс президента. Про зірвану на догоду США купівлю Китаєм стратегічного підприємства „Мотор Січ“ не згадується. Однак не виключено, що нові пляни по цій сумнівній оборудці зафіксовані в секретних додатках до угоди…
Та найцікавіше, що на сайті Міністерства інфраструктури чітко зазначено, що Україна та КНР є стратегічними партнерами. Це відколи? Що насправді це означає? Хто вставив у текст документу сумнівний пасаж – „стратегічне партнерство“? Єрмак? Зеленський? Чи хтось із „п’ятої колони“? Принаймні з цього приводу із громадянами України влада не радилась. Це точно.
Українські політики постійно наголошують, що для України „стратегічним“ партнером передусім є США. Колись ним була Росія…
У торгівлі партнерами можуть бути підприємства різної „вагової“ категорії – літакобудівники і творці новітніх комп’ютерних технологій.
Без надійного програмного забезпечення жоден сучасний літак не злетить. Бізнесмени різних країн ведуть торговельні перемовини і залагоджують взаємовигідні торговельні справи без втручання державних чиновників. Про політичне підґрунтя тут не йдеться.
Чи є Китай рівноправним партнером для України? Приклад Росії нікого нічому не навчив? Про яке „стратегічне партнерство“ з Китаєм можна вести мову? Про боргову пастку ніхто не думає?
Назустріч, так би мовити, „китайським інвестиціям“, з випердженням графіка, вже у червні на засіданні Ради з прав людини в Женеві Україна несподівано виключила себе зі списку держав, що підтримують документ із закликом до більш суворої контролі за правами людини в західному реґіоні Китаю, Сіньцзян. Associated Press написало, що Китай погрожував затримати поставку вакцини від COVID-19, призначеної для України, якщо вона не відмовиться від підтримки документу.
Безумовно, реверанси в бік Пекіна чимось зумовлені. Але чим? Політичними мотивами? Економічними? Схід – діло тонке. „Шовковий шлях“ – слизький, непевний і небезнечний. Але „слуги народу“, схоже, цим не переймаються. Так, очільник фракції президентської політсили у Верховній Раді Давид Арахамія вважає (щиро чи по-дилетантськи?) Китайську Народну Республіку важливим стратегічним партнером і має намір перейняти досвід Комуністичної партії Китаю в управлінні економікою та розбудови держави. Мовляв, принципи правлячих партій України та Китаю у багатьох речах збігаються, оскільки їхнім девізом є служіння народу.
М’яко кажучи, дивна логіка. Бо і КПСС запевняла, що служить совєтському народові.
18 липня речник української делеґації в Тристоронній контактній групі Олексій Арестович в етері телеканалу „Дом“ висловив думку, що „якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід, і так перебалянсуємо нашу позицію“.
Симптоматично, що на презентації книги президента КНР Сі Цзіньпіна, крім Арахамії та інших „слуг народу“, були присутні й давні гравці українського істеблішменту – Юлія Тимошенко і Вадим Новінський, який отримав українське громадянство 2012 року від Віктора Януковича і нещодавно довів до банкрутства Чорноморський суднобудівний завод у Миколаєві – відому з ХІХ століття військову корабельню.
Пояснити політичні викрутаси дилетантів від української влади можуть, ймовірно, всілякі „скелети“, заховані в артистичній шафі В. Зеленського. Можна припустити, що саме відаючи про них, кремлівські пропаґандисти на початку липня зумисне вдалися до „активних заходів“, провівши ІПсО – „інформаційно-психологічну операцію“ – безпосередньо проти президента України, озвучивши його висловлювання в Донецьку 18 квітня 2014 року: „Ми з росіянами – один народ“; „Ми не можемо бути проти російського народу, в принципі. Тому що це – один і той же народ“ тощо. Чим не своєрідне попередження з „Білокам’яної“: компромат на тебе, Володимире Олександровичу, маємо. А вивести Зеленського зі стану психологічної рівноваги нескладно. У висліді можна буде спробувати схилити його до внесення змін у Конституцію України щодо статусу ОРДЛО чи постачання води до Криму…
Питань до Президента України багато. Наприклад, навіщо він підтвердив, що спецоперація із затримання бойовиків ПВК „Ваґнер“ таки готувалася (хоча раніше категорично заперечував), але українські спецслужби до неї, мовляв, не причетні. Однак за інформацією „Дзеркала Тижня“, готувати спецоперацію допомагали спецслужби інших країн, зокрема, американські.
Таке запізніле зізнання напередодні зустрічі з Джо Байденом пояснити можна хіба що синдромом підліткової дипломатії чи „квартального стилю“. Або ж „активними заходами“ російських спецслужб.
5 липня письменниця Тамара Горіха Зерня (Тамара Анатоліївна Дуда) на своїй сторінці у ФБ повідомила, що мав відбутися загальнонаціональний брифінґ за участю МВС та Генпрокуратури, на якому повинні були оприлюднити ключові дані по донецькому концтаборі „Ізоляція“, у тому числі прізвища, особисті даті та фотографії адміністрації цієї катівні, переважно кадрових російських військових. Однак‚ брифінґ був скасований у Генпрокуратурі, від справ відсторонили слідчого Гюндуза Мамедова, який вів цю і десятки інших справ по катуванням, вбивствам та іншим тяжким злочинам, які скоїли росіяни на Донбасі проти мирних жителів.
Знов запитання: чи не є цей демарш представників української влади наслідком „активних заходів“ з боку Росії?..
Відомий журналіст, редактор видання „Цензор.нет“ Юрій Бутусов переконаний, що напад на диверсанта ГУР МО „Шведа“ і розкриття його роботи і складу групи, це – складова частина дій російської аґентури – начальника комітету з розвідки при президентові Руслана Демченка, заступника міністра закордонних справ при Януковичу, реального русофіла і російського шпигуна, який отримав від Росії особисті можливості неформальної комунікації з Кремлем в обмін на провал ключових операцій української розвідки проти Росії.
(Закінчення в наступному числі)
Олег Романчук – публіцист‚ головний редактор жрналу „Універсум“‚ Львів