В історії сучасної російсько-української війни назавжди залишаться драматичні кадри кінохроніки, на яких невідомий хлопчик, близько шести років, серед великої маси біженців з рідної землі самотужки перетинає наш західний кордон наприкінці лютого 2022 року. Біля цієї української дитини нікого поруч немає, і вона заливається слізьми, які затуманюють їй шлях у незвідане…
Якщо в цього хлопчика все складеться добре, то він, як виросте, не просто пригадуватиме моторошні для нього картини дитинства, а й почне аналізувати причини, чому йому довелося ось таким чином покидати отчий край без найрідніших людей поряд? І неодмінно йому стане відомим, що після проголошення незалежности в 1991 році Україна мала третій за обсягом ядерний потенціял у світі. Відтак тоді у нього й виникне запитання: а чому ж його Батьківщина не скористалася цією зброєю раціонально, щоб мати надійний захист для нього, його батьків, зрештою, для всіх її громадян.
Звичайно, йому стане дивним, що після того, як 27 серпня 1991 року делеґація в складі так званих російських демократів Собчака й Руцкого уже погрожувала в Києві анексією Криму й Донбасу в разі виходу України зі сфери впливу Москви, наша Верховна Рада 24 жовтня, тобто через 2 місяці потому, проголосить „Заяву про без’ядерний статус України“. І там буде висловлено ось таке: „Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави. Вона має намір зробити це у мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням екологічної безпеки. В Україні буде розгорнуто широку програму конверсії оборонної промисловости, перепрофілювання частини військово-промислового потенціялу на потреби економічного та соціяльного розвитку“.
Тобто, бачимо чітку програму роззброєння України, але в названій заяві – жодного слова про ґарантії безпеки територіяльній цілісності й державному суверенітету України. Нібито ми вже перебуваємо в якомусь окремому світі, де можна обійтися без власних збройних сил, які тільки і є ґарантом незалежности будь-якої країни сучасного світу.
Напередодні Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про проголошення Незалежности Президент США Джордж Буш-старший повідомляє Москву про те, що за океаном знають: завтра українці переважною більшістю голосів проголосують за цей доленосний для них документ, але Вашінґтон не буде поспішати визнавати Україну, аби не нашкодити ні Президентові ще існуючого СРСР Горбачову, ні Президентові Російської федерації Єльцину. Так і станеться – США визнали Україну не в числі перших.
Це також мало б застерегти українських можновладців від поспішних кроків у роззброєнні, тим паче, що з самого початку загострилися проблеми поділу Чорноморського флоту, який Москва намагалася підпорядкувати повністю собі. Згодом небезпека з’явилася й від підтримуваних нею кримських сепаратистів. Але після всього цього 14 січня 1994 року в Москві зустрілися президенти Леонід Кравчук, Бил Клінтон та Борис Єльцин. Вони „підтвердили те, що співпрацюватимуть між собою як повноправні та рівноправні партнери і що відносини між їхніми країнами повинні будуватись на засадах поваги до незалежности, суверенітету та територіяльної цілісности кожної держави“.
Серед іншого, три президенти вітали деактивацію ракет РС-18 (СС-19) і РС-22 (СС-24), що вже проводилася на території України шляхом зняття з них боєзарядів.
Вони „дійшли рішення про вжиття одночасних дій щодо вивезення ядерних боєзарядів з України і надання компенсації Україні у формі тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій“.
Крім того, „президенти Б. Клінтон і Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що США і Росія готові надати Україні ґарантії безпеки. Зокрема, як тільки Договір про СНО-I набере чинности, і Україна стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю, США і Росія:
– підтвердять Україні їх зобов’язання, у відповідності з принципами Заключного акта НБСЕ, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав – учасниць НБСЕ і визнавати, що зміна кордонів може бути здійснена тільки мирним шляхом за взаємною згодою; і підтвердять їхні зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіяльної цілісности чи політичної незалежности будь-якої держави, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН;
– підтвердять Україні їх зобов’язання, у відповідності з принципами Заключного Акта НБСЕ, утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою – учасницею НБСЕ прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги;
– підтвердять їхні зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі – учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту аґресії або об’єктом погрози аґресією з використанням ядерної зброї;
– підтвердять щодо України їхні зобов’язання не застосовувати ядерної зброї проти будь-якої держави – учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їх території чи їх підопічні території, їх збройні сили або на їх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю.
Президенти Б. Клінтон та Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що були проведені консультації з Сполученим Королівством, третьою державою – депозитарієм ДНЯЗ, і що Сполучене Королівство готове надати Україні такі ж ґарантії безпеки, як тільки вона стане стороною ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю“.
Президент Б. Клінтон підтвердив зобов’язання США надати технічну та фінансову допомогу для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріялів, що розщеплюються. Для цього США погодились надати Україні, Росії, Казахстану та Білорусі допомогу в розмірі близько 800 млн дол., включаючи мінімум 175 млн дол. для України, для досягнення цієї важливої мети.
Як бачимо, Президент Б. Клінтон думав про безпеку своєї країни, оскільки згадані міжконтинентальні балістичні ракети були націлені раніше Москвою насамперед на США. А про безпеку України мали клопотатися наші урядовці. Але що ми бачимо в сумнозвісному Будапештському меморандумі, який підписав від імені нашої держави 5 грудня 1994 року вже новий її Президент Леонід Кучма.
Чи є там чітке формулювання про те, що в разі нападу на Україну країни-ґаранти й справді реально прийдуть на допомогу: скажімо, США чи Великобританія негайно перекидають до України свої конкретні ударні підрозділи для захисту наших кордонів від зовнішньої аґресії? Чи, принаймні, своєю транспортною авіяцією (чи нашою, в тому числі стратегічною, якої нам вдосталь залишилося від Радянського Союзу) організовують безперебійне забезпечення власне українських збройних сил найнеобхіднішим новітнім озброєнням, зокрема, високоточними ракетами?
Унікальність цього документа полягає в тому, що, нібито засвідчуючи факт надання усіма ядерними державами світу (пізніше до меморандуму приєдналися Франція й Китай) відповідних ґарантій незалежности, безпеки і територіяльної цілісности та недоторканости України у зв’язку з її чіткими зобов’язаннями повністю позбутися третього за кількістю у світі ядерного арсеналу, ніяких конкретних реальних зобов’язань ні від кого з підписантів немає. Тож тільки Б. Клінтон сьогодні знає, хто нашептав такий варіянт угоди, де прописані нічого не значущі правильні слова.
А поза цим документом тиснули на Україну, аби вона не тільки віддала тактичну ядерну зброю Росії (яким би козирем вона була зараз у наших руках!), чого не передбачалося меморандумом, а й ракетоносці. Відтак з території України протягом 1992-1996 років було повністю вивезене до Росії все ядерне озброєння, включаючи тактичне, знищено всі ракетні шахти, а також передані РФ стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю.
Так, Президентові України Кучмі американці викрутили руки, аби було знищено 60 ракетоносців Ту-22, 10 – Ту-160, 19 – Ту-95, 487 крилатих ракет Х-55 і 423 – Х-22. А після цього США погодилися, щоб Україна передала Росії вісім Ту-60, три – Ту-95 і 581 крилату ракету Х-55. Тобто, під тиском і умовлянням США Україна фактично озброювала свого майбутнього аґресора. Адже ж саме ці, нині російські, літаки запускають по мирних українських селах і містах страшної руйнівної сили ракети, які були передані з наших арсеналів.
І проти підводних морських запусків безжальних „калібрів“ нам вкрай важко боротися тепер, бо тоді було також знищено сім протичовнових літаків Ту-142. Про це все дізнається згодом отой маленький український хлопчик, який у лютому 2022 року змушений був залишати рідну землю.
Та чи розумів це Президент США Б. Клінтон, який наполегливо втілював у життя тверду лінію роззброєння України, що вже тоді відповідало потаємним планам російських шовіністів щодо реваншу після розвалу Радянського союзу? Чи він зовсім не цікавився історією московського імперіялізму, бо недалекоглядно думав лише про безпеку своєї країни? А мав би бути лідером усього демократичного світу, як його великі попередники.
Саме Б. Клінтон уже з 2014 року, побачивши справжнє обличчя російського шовінізму, мав би не просто заявити про підтримку нашого Майдану, а виступити глашатаєм реальної допомоги Україні, що 20 років перед тим повірила його запевненням у ґарантіях своєї незалежности, безпеки і територіяльної цілісности та недоторканости.
Але тільки через кілька місяців після широкомаштабного російського вторгнення цей колишній американський політик у форматі відеоконференції з Президентом України обіцяв нам допомогти у відбудові зруйнованого господарства і житла. На прохання Володимира Зеленського підтримати двосторонню угоду між Україною і США щодо справжніх ґарантій безпеки нашій державі, Б. Клінтон заявив, що він уже не представляє уряд, але запевнив, що до його країни можна звертатися, вона допоможе…
Не Прем’єр-міністер Великобританії Борис Джонсон, а Б. Клінтон, остаточно усвідомивши свою стратегічну помилку 1990-их, мав би, починаючи з 24 лютого 2022 року, першим бити в усі дзвони, закликаючи світ організовуватися проти імперії зла, як поіменував московський режим Рональд Рейґан. І саме голос Клінтона мав би кожного дня звучати на всіх американських каналах про допомогу Україні, яка сьогодні захищає весь світ.
Але не чує голосу і не бачить чину Клінтона той маленький український хлопчик і ще тисячі його однолітків, котрі щодня змушені покидати рідну землю через загрозу смертельної небезпеки від ударів колишніх українських ракет з колишніх українських літаків по їхніх домівках. Очевидно, немає в нього розуміння своєї персональної відповідальности за нинішню трагедію українців, яка може перерости у всесвітню.
Пригадується при цьому постать радянського фізика Андрія Сахарова, безпосередньо причетного до створення найстрашнішої ядерної зброї, за що Кремль тричі відзначив його званням Героя соціялістичної праці. Коли він усвідомив, у які руки потрапило його відкриття, він став боротися проти випробування й розповсюдження цієї зброї – аж до її повної заборони.
Тобто, радянський фізик мав мужність виступити в себе на батьківщині проти можливої світової катастрофи. У ситуації, яка сьогодні загрожує всім, колишній американський президент Б. Клінтон мав би відчути свою провину за події майже 30-річної давности, коли Україну за його активної участи роззброїли, а відтак залишили на майбутнє принаймні европейську цивілізацію без надійного захисту. І діяти тепер, як уже згаданий Б. Джонсон…
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.