Можна довго й докладно аналізувати рішення Вільнюського саміту НАТО щодо інтеґрації України, намагатися зрозуміти, як збільшиться військова допомога союзників і як виглядатимуть ґарантії цієї допомоги – саме допомоги, а не безпеки, тому що ґарантії безпеки забезпечуються 5-ою статтею Північноатлантичного договору і більше нічим. Звичайно, можна розраховувати, що Вільнюський саміт прокладає дорогу до саміту у Вашінґтоні, під час якого запрошення до України вступити до НАТО все-таки прозвучить.
Але насправді головна формула евроантлантичної інтеґрації України залишилася незмінною: спочатку закінчення війни, а потім вступ до НАТО. І ніяк інакше. І цю формулу керівники країн – членів альянсу навіть і коментувати не хочуть, вона здається їм зрозумілою.
Я зовсім не збираюся ставити під сумнів те, що для вступу до НАТО будь-яка країна має відповідати стандартам альянсу, не лише військовим, а й політичним (у тому, що деякі країни НАТО цим стандартам не відповідають, нічого хорошого немає). Саме тому запрошення до НАТО може означати пропозицію здійснити необхідні реформи. Але якщо не буде безпеки – то не буде й реформ. Тому ми й говоримо про „фінську“ і „шведську“ формулу, коли ці ґарантії фактично починають діяти ще до вступу до НАТО.
Але положення про те, що вступу має передувати закінчення війни з Росією, – дуже дивний арґумент. Тому що ніхто не може пояснити, як має виглядати це закінчення. Вихід українських військ на міжнародно визнані державні кордони країни? Перемир’я на лінії розмежування? Політична угода щодо припинення конфлікту? Що влаштує НАТО як ефективний доказ того, що війна закінчена? Та й як його члени знатимуть, що вона не почнеться знову? Адже якщо найбільший страх – втягнутися в конфлікт із Росією, то хто дасть країнам НАТО ґарантії, що Росія знову не нападе на Україну після будь-якої угоди? А якщо вважається, що з НАТО Росія не конфліктуватиме, то хто заважає дати Україні ефективні ґарантії безпеки ще до закінчення війни?
Політики і на Заході, і в Києві спільно стверджують, що Путін піде на переговори після успіху українського наступу, бо йому не буде куди подітися. По-перше, Путіну є куди подітися: війна на леґітимній території Росії навіть не обговорюється, та й ресурсів на таку війну Україна не має. А по-друге, якщо Захід однозначно скаже Росії, що у разі припинення війни Україна буде прийнята в НАТО, а доки війна триватиме, вона напевно до НАТО не потрапить, то найефективніший інструмент, який запобігає вступу України до НАТО (і до Евросоюзу) (до речі, у його документах є теж свої ґарантії безпеки), – це продовження війни та відмова від будь-яких переговорів з керівництвом України. Поки війна триватиме, доки політичної угоди не буде досягнуто – Україна так і залишиться в чистилищі, між Росією та Заходом, та ще й з військовим конфліктом (нехай навіть низькою інтенсивністю), забльокованими портами та повітряним простором, відсутністю інвестицій та реальних перспектив.
І поки лідери західних країн дотримуватимуться своєї чудової формули щодо залежности інтеґрації України до НАТО від припинення війни, ключ від цієї інтеґрації буде зовсім не в руках Джозефа Байдена, Ріші Сунака, Олафа Шольца чи Еманюеля Макрона. Зовсім ні. Цей ключ перебуватиме лише в одних руках – Володимира Путіна.