Військово-морський капелян Української греко-католицької церкви о. Олександр Смеречинський своє покликання знайшов не одразу, але його життєвий шлях врешті прослався до монастиря, а опісля до семінарії в Івано-Франківську. За словами самого о. Олександра, покликання до його священства вимолила покійна бабуся.
З 1998 року о. Олександр служить капеляном в Одесі, де працював з торговими моряками, став душпастирем для особового складу Західної військово-морської бази (з 2018 року – Військово-морська база „Південь“) – одного із трьох місць постійного базування Військово-морських сил України.
Про те, як змінює війна військове капелянство, про складні питання, що постають перед людьми під час воєнних дій та роля священика і його проповіді в обставинах постійної небезпеки смерті, про морський апостолят і проєкт мережі опіки над українськими моряками по всіх портах світу він розповів Василині Шиян.
Я з Галичини, родом із Івано-Фран-ківщини, до моря був дуже далекий. Коли в 1998 році прийшов на служіння до Одеси, капітан Сорокін мені запропонував піти до моряків, у порт. До 2014 року це була просто праця з військовослужбовцями, щоби особовий склад привести до Бога.
У 2014 році все змінилося, тому що Одеса перетворилася на головну базу, виклики були неймовірні. Почи-налася війна. Тоді вірність Україні зберегла третина особового складу ВМС. Були глибоко зранені родини, діти, які в один момент втратили все, і треба було давати тому раду. Біль-шість не мала жодного досвіду спілкування зі священослужителями.
На початку війни день починався дуже рано: пробудження о 5-ій год. Служба Божа, потім військові частини, волонтерка і так увесь день. І так з дня на день протягом чотирьох місяців. У певний момент було відчуття, що втрачаєш зв’язок із реальністю, що це відбувається не з тобою. Крім того, постійно стикаєшся зі смертю.
Багато наших хлопців змушені були, захищаючи Вітчизну, вбивати, а це суперечить людській природі. Пригадую, мабуть, другий день війни, після освячення штабу територіяльної оборони, там заходила російська диверсійно-розвідувальна група і були жертви. Люди потребували відповіді на питання життя і смерті. Найбільше були шоковані військовослужбовиці, яких недавно призвали, вони не мали ще досвіду. Було дуже складно, коли люди хотіли просто кидати зброю і йти, бо їм в голові не вкладалося: кров, нутрощі… Один хлопчина відмовлявся брати в руки зброю після того, як вбив. Треба було говорити, а інколи просто слухати, просто побути поруч.
Девіз нашого департаменту військового капелянства – „Завжди поруч“. Людина потребує не завжди відповідей, багато хто знає все, але їм треба просто поговорити і цього буває достатньо.
Церква дбає про наш ресурс – є реколекції для військових капелянів. Звичайно, неможливо бути капеляном і не бути священиком. Немож-ливо без молитви, без Літургії, коли ти наче виставляєш стіни навколо і не існує нічого – лише ти і Господь.
Крім того, допомагає читання, походи в гори. У мене чотири доньки і коли вони приїжджають до Одеси, то перше, що вони кажуть: „Тату, повези мене до моря“.
З першого дня війни порт став мілітаризованою закритою зоною. Каплиця морського апостоляту забльокована. Ми започаткували проєкт мережі опіки над українськими моряками по всіх портах світу. Я створюю українські громади, залучаю українських священиків, долучаючи їх до католицької мережі, яка покриває понад 300 портів у світі.
У Одесі парафії перетворилися на центри волонтерської допомоги. При кожній парафії є склад гуманітарної допомоги, приходять люди в потребі. Наші парафіяни перетворилися на волонтерів. І якщо на початку ми дуже жахалися повітряних ударів, то тепер ми вже їх не боїмось. Приліт може бути в будь-яке місце, і в нашу церкву також, але ми того вже не боїмось.
Як змінилася Одеса, її люди під час війни?
Була ситуація, коли з Одеси вийшов корабель „Сапфір“, щоб забрати поранених і тіла тих, які були на острові Зміїному. Їх взяли у полон. Отець Василь був у російському полоні два з половиною місяці. Коли він повернувся до Одеси, я зателефонував йому і кажу: „Василю, як ти?“. Він був шокований: „Я навіть уявити собі не міг, що Україна настільки Україна, Одеса настільки Україна“. І ці слова, які він сказав, були життєствердними. Те, що з нами відбувається, ми поки неспроможні усвідомити до кінця, а відбуваються неймовірні речі.