Серед пророчих віршів Олега Ольжича є один‚ мовби написаний сьогодні‚ в час великого випробування для української державности української нації:
Держава не твориться в будучині‚
Держава будується нині –
Це люди‚ на сталь перелиті в огні‚
Це люди‚ мов брили камінні…
„Люди‚ на сталь перелиті“ – не поетичне перебільшення. Кожен українець і кожна українка‚ що переходять крізь вогонь війни з нашим смертельним ворогом‚ стає‚ у своєму серці і розумі‚ зовсім іншою особистістю. Властиво‚ це друге народження – вже по-інакшому світить сонце і співають пташки‚ по-інакшому сміються діти і зеленіє трава‚ по-інакшому звучить голос старої матусі чи татуся.
Зовсім по-інакшому бачиться і розуміється все те‚ що в житті є самоцінним‚ а що треба переступити і відкинути. З цих „вдруге народжених“ українців і українок виникне і розквітне прекрасна оаза національної духовности‚ в якій все найкраще‚ найживіше‚ найсвітліше з нашої оптимістично-трагічної історії збережеться для нинішнього і завтрашнього дня України.
Це станеться як чин‚ і він не потребуватиме багато слів і казуїстичних вияснень.
Та покищо балакучих голів не бракує. Ті‚ що не взяли у руки зброї і залишилися сидіти в урядових чи депутатських кріслах‚ найбільше й говорять про війну‚ створюючи таким дешевим способом враження своєї причетности до близької перемоги і загалом до майбутнього України. Не переродившись у собі‚ вони обіцяють переродити Україну. Розуміючи‚ що вслід за новою світоглядною‚ моральною‚ духовною реальністю мусить змінитися реальність політична‚ вони вже тепер тихцем готують політтехнологічні проєкти з подвійним‚ потрійним „дном“‚ аби по війні не опинитися нікому не потрібними.
Один з таких підступних проєктів‚ це вже можна сказати з великою ймовірністю‚ буде пов’язаний з Олексієм Арестовичем‚ дуже своєрідним „героєм нашого часу“. Від самого початку війни він – ні з того‚ ні з сього – став ледве не головним в Україні коментатором фронтових подій‚ з’являючись кожного вечора в етері телеканалу російського опозиціонера Марка Фейґіна в YouTube. Поважности тим етерам додавало обов’язкове нагадування Фейґіна‚ що Арестович – радник голови президентського Офісу Андрія Єрмака. Якби навіть вся політична біографія цього Єрмака була чиста‚ як у янгола‚ то одне це Аристовичеве радництво поклало б на неї велику темну пляму. Бо за цим радником тягнеться довгий шлейф антиукраїнських вчинків‚ починаючи з його ворожости до Помаранчевої революції‚ тодішньої поїздки до Москви і зустрічі з лютим українофобом Олександром Дуґіном.
Найсвідоміше українство не забуде і не пробачить Арестовичеві його нахабних заяв про вторинність української мови‚ його смішних погроз – бо хто він такий‚ цей жалюгідний самозванець? – не допустити панування в Україні української національної культури.
Його коментування війни теж носило явний відбиток „єрмаківщини“: все‚ крім правди. Від шкідливого запевнення‚ що за два тижні настане мир – до брехні про втечу українців з поля бою і немудрої заяви про можливу поразку Збройних сил України.
Деякі з його „коментарів“ відверто провокативні. Наприклад‚ коли на територію Польщі впало дві ракети‚ Арестович‚ не чекаючи на жодні розстеження‚ повідомив‚ що ці ракети – українські.
Ще більшу підлість він дозволив собі з приводу трагедії у Дніпрі 14 січня‚ коли російська ракета зруйнувала 200-мешканевий будинок‚ вбивши декілька сотень його мешканців. Арестович‚ знову ж таки негайно‚ переклав вину за це горе на Збройні сили України. Цю абсолютно неправдиву версію тут же підхопили кремлівські пропаґандисти‚ а Путін особисто подякував Арестовичеві за „об’єктивність“.
З приводу цієї історії співзасновник Українського громадського руху „Права справа“ Дмитро Снєгирьов публічно зауважив: „Чи потрібні ще якісь докази завербованости Арестовича Москвою?“.
Під тиском громадської думки Арестович‚ цей улюбленець недоукраїнців‚ особливо ж недоукраїнок‚ добровільно звільнився з посади дорадника Єрмака.
При цьому сам Єрмак жодним словом не виказав свого ставлення до Арестовича – ні осуду‚ ні схвалення. І це щось дуже цікаве.
Що тут може передусім прийти на гадку – Арестович був‚ є і далі буде потрібний Єрмакові. По-перше‚ як каталізатор електоральних настроїв у суспільстві‚ що допоможе Єрмакові безпомильно зорієнтуватися щодо майбутніх передвиборних гасел і програм. Невипадково Арестович‚ на другий день після звільнення з Офісу‚ заявив про свій намір створити „нову“ політичну партію. Нема сумніву‚ що це буде ворожа до української України партія – звісно ж‚ не за формою‚ a за глибинними сенсами і цілями.
По-друге‚ тут вгадуються набагато маштабніші заміри і змови. Арестович заговорив про своє ймовірне кандидування на пост президента України. Хтось з наших читачів подумає‚ що це невдалий жарт? Зовсім ні. Не вірите – знайдіть в YouTube інтерв’ю Анастасії‚ дружини Арестовича‚ українській журналістці Анні Олицькій‚ там про президенство – зовсім відверто: „Коли ми з ним зустрілися, він сказав: „Я буду президентом“, – зізналася Анастасія Арестович, однак‚ вона покищо не думає, яка була б з неї перша леді у разі перемоги Олексія за президентське крісло: „Будемо дивитися за обставинами…“.
Чи не може цей „проєкт“ виявитися тонко сконструйованою оманою?
Залишитися на владній верхівці після війни для Єрмака дорівнюють нулеві.
Єрмакові потрібна стовідсоткова перемога Зеленського‚ а зовсім не факт‚ що після війни суспільство не висуне кількох інших кандидатів на президентство.
В руках Єрмака тепер – вся влада‚ він є не формальним‚ але фактичним прем’єром‚ міністром закордонних справ‚ міністром внутрішніх справ‚ очільником парляменту і так далі. З його реальними можливостями й неабиякими організаторськими талантами не тяжко‚ з допомогою продажної і навіть непродажної преси‚ довести майбутні вибори до двох кандидатур‚ однією з них й буде Арестович. Певна річ‚ що його‚ скомпрометованого в очах українства‚ легко переможе будь-хто‚ зокрема Володимир Зеленський‚ або… сам Єрмак. Чому ні? Якщо Арестович може мріяти про президентство‚ то чому Єрмак не може?
Згадаймо‚ що щось дуже подібне відбулося в 1999 році‚ коли передбачливий Леонід Кучма влаштував так‚ що його конкурентом у другому колі виборів виявився ненависний для національно-демократичних сил очільник комуністів Петро Симоненко.
Втім‚ не виключені несподіванки. Арестович – хворий манією своєї особливої значимости. Такі не відступають від обраної мети‚ навіть якщо для інших вона здається нездійсненною фантазією.
Уміючи перебувати на публічній видноті‚ він знов і знов спантеличує і розколює суспільство нереальними ідеями‚ як от повернення до офіційного вжитку назви „Русь-Україна“‚ посилаючись при цьому на працю Михайла Грушевського „Історія України-Руси“. Ледве чи Арестович читав її‚ бо не знає‚ що вона закінчується 1658 роком‚ коли первісна наша назва „Русь“ ще була близькою‚ ще живою. Значно пізніша праця історика вже мала назву „Ілюстрована історія України“.
Арестович дуже добре знає‚ що „Русь-Україна“ припала б до вподоби москвинам‚ які сплять і бачать себе спадкоємцями „Святої Русі“.
Або його провокативне припущення‚ що війна може закінчитися за „корейським сценарієм“‚ тобто поділом України на дві держави. Це повна нісенітниця‚ адже не може Арестович не знати‚ що Путін вже конституційно зарахував окуповані українські землі до складу Росії.
Таку ж деструктивну хвилю обговорення Арестович здійняв пропозицією повернутися в державному устроєві України до монархічного правління. Кому ще це може сьогодні подобатися‚ крім Єрмака?
Не піде Україна ні за Арестовичем‚ ні за Єрмаком‚ а от політично-партійна колотнеча може початися знов. Бо консолідовані війною оборонці рідної землі‚ волонтери‚ громадські рухи і фонди допомоги війську – це світла і вже‚ слава Богу‚ більша частина України‚ але є ще‚ на жаль‚ і менша‚ в якій чиновники не перестають красти‚ навіть в міністерстві оборони‚ вагонами привласнюють і розпродують гуманітарну допомогу‚ а народні депутати під час війни засмагають на закордонних курортах.
І щось ще гіршого: ще є немало подібних до Арестовича людей‚ не закорінених в українстві‚ чужі йому‚ ворожі‚ а отже – і надалі будуть проблемою для України і її повоєнного буття.
Висновки – за Україною.