Ця історія – одна з багатьох, така важка і така правдива. Жодного художнього домислу, одні факти. Таких історій – безліч…
7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті. Наше авто мчало по Тищенка і повертало на Університетську. І я побачила як лобове скло машини розлітається від автоматної черги. Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо, де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки…
Я кричу: „Лада пригнись!“ і бачу, що пригнутися вона не може, бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию, але я цього іще не знаю.
Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво, відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина на досить великій швидкості продовжує рухатися без водія.
Я даю нову команду доньці: „Лада вистрибуй!“. Відкриваю двері і вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дороги, де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м’яке. Машина розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги, переїхавши через мою праву ногу.
Лада з котом
Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища.
І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою. Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті.
Я побачила, що на нас іде три автоматника.
Може будуть намагатися нас дострелити? Я знову почала кричати Ладі: „Лягай!“.
Вона лягла біля машини.
А я думала як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти. Але вони не стріляли…
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: „Мабуть, нам доведеться відпустити кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою“.
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня. Я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіянт порятунку. Так і сталося: вона категорично відмовилася покидати кота. До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих автоматів поцілили в мою доньку.
Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежала поряд з переноскою з котом, і розуміла, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя. Що робити? Ось вони уже майже наблизилися до нас – залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю їхньою мовою: „Помогите, пожалуйста“. Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки. „Кому ви звонили?“ , „Мужу“ – збрехала я. – „Бросьте телефон“. Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. „Где водитель?“. Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто? „Хорошо, идите на Соборную“.
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота. Коли ми їхали, водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити, але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти, вони намагаються відкрити багажник, але ніякого кота там немає, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку.
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо… Я все ще очікую пострілів в спину. Ми йдемо до лісу. Ми біжимо через ліс, щоб вийти на вулицю Соборну – ближче до кругу.
Я – спереду з рюкзаками та переноскою в руках, позаду – донька. Розтрощена кулями переноска хоче розвалитися, і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт. І все це вона робить з кулею в животі, про яку я навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко йти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися. Але вона мусила йти, щоб добратися до ветеринара, де порятують пораненого в голову кота. А я іще підганяла її: „Лада, давай швидше!“.
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціяльно вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія.
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька – позаду.
До нас підбігають волонтери, забирають переноску з котом, один з них запитує мою доньку : „Ти поранена, тебе понести?“ І вона відповідає: „Так“. А я іще не усвідомила, що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли нас переправили на другий бік річки, де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові. Одна куля прошила наскрізь груди справа, а друга застряла в животі зліва. Якісь кулі, мабуть, виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня. Пізніше ми дізналися, що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше, ніж нам. У тому числі та в той день загинула сім’я з двома дітьми.
Після Ірпеня, який став першою лінією оборони столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.
Мирослава Свистович – аспірантка Національної академії державного управління при Президентові України