Пам’ять про вторгнення та окупацію 80-річної давности має допомогти мешканцям Західної Европи зрозуміти та відчути те, що відбувається в Україні, вважає фахівець з питань міжнародної безпеки Едвард Гантер Крісті.
Для тих, хто пристрасно наполягає на тому, що у нинішній війні винен не „російський народ“, а лише режим чи Путін з його оточенням, сфомулюю кілька думок як західноевропейський друг України. Для цього я звернуся до історії.
Я думаю, людям із західноевропейських країн глибше зрозуміти те, що відбувається, допоможуть лише відсилання до Другої світової війни, можливо, до Першої світової – для тих, хто її вивчав. Коли чужа держава нападає на вашу країну, ви атаковані саме державою. На вас нападають не лише його лідери. Коли ви зазнаєте широкомаштабного вторгнення, вас обстрілюють сотні тисяч людей, які підкоряються своїм військовим командирам, а ті – вказівкам своїх цивільних начальників. Останні можуть бути чи не бути обраними чи популярними лідерами.
Їхні демократичні повноваження – спірні. Армія країни належить державі, вона є державою. Але вона також є продовженням народу. Всі солдати звідкись узялися. Або добровольці, або призовники, які вважали за краще підкоритися, а не ризикувати в’язницею.
І вони знаходяться на вашій землі, щоб руйнувати, вбивати та нав’язувати волю своїх лідерів не лише вашим лідерам, а й усій вашій країні. Вони будуть правити вашою країною, якщо ви їм дозволите. А якщо ви дозволите їм правити будь-якою частиною вашої країни, там вам не поздоровиться. Злочини проти цивільного населення. Знищення майна. Вбивства. Приниження. Без цього не обходиться жодне військове вторгнення. І все буде набагато гірше, якщо у ворожій державі існує ідеологія сприйняття вашого народу або його частини як неповноцінних чи збоченців. У Нідерляндах, Бельгії, Франції, Норвегії, Данії довелося несолодко тим, хто належав до етнічної більшости. Будь-яка спроба патріотичного повстання жорстоко каралася, за цим часто йшли страти. А перед цим зазвичай ще й тортури.
Більшість не чинила опір і прагнула просто вижити. І здебільшого вони виживали.
Зазнаючи страху, тривоги, приниження та глибокої огиди до зарозумілих, постійно загрозливих окупантів, які не мали права там перебувати.
Руйнування цілих міст за допомогою військових засобів. Мирні жителі, що біжать зі своїх будинків. Військовополонені, яких мучили, морили голодом, іноді вбивали.
Громадянські особи, схоплені навмання. Побиті. Зґвалтовані. Запитані. Вбиті. Все це в Україні, Европі, у 2022-2023 роках.
У 1945 році всі знали, хто напав на них і мучив їх довгі роки. То був не Гітлер. То були німці. То була німецька нація. Люди розуміли, що німці мають лідерів і що їхні лідери – ненормальні. Але нормальні німці підкорялися їм.
У 1980-ті роки в Европі було цілком звичайним явищем, коли прості люди певного віку ненавиділи німців, ненавиділи Німеччину, ненавиділи німецьку мову та не хотіли мати жодних справ із Німеччиною. Я пам’ятаю цю Европу.
Добре, що ця Европа залишилася у минулому. Як мені здається, починаючи з середини 1990-их та Европа пішла в тінь, а потім зовсім зникла. Народна пам’ять про Другу світову війну значною мірою стерлася.
Через кілька десятиліть деяким людям у Европі важко перейнятися емоціями своїх предків і зрозуміти, як це, коли твоя власна країна була зруйнована, принижена і окупована німцями. Британцям зрозуміти це ще важче, оскільки національної поразки та окупації не було. Але емоції, пов’язані з бомбуванням, все ще живуть в уяві сьогоднішніх людей у другому та третьому поколіннях.
Страх, муки, розпач, гнів і, зрештою, лють – сила, яка змушує вас знищувати загарбників і радіти їх загибелі. Це не має нічого спільного з садистською цікавістю погромника, який теж вбиває та радіє.
Гнів – це те, що відбувається, коли ви просто занадто багато втратили, і ви знаєте, що це несправедливо, і відчай не вихід, тому що тепер ви збираєтеся обрушити його на ворога. Це ваше самозбереження і вроджена жага до справедливості, що з’єдналися і спрямовані прямо на ворога.
Хто ж тоді ворог? Загарбники. Всі вони. Вогонь! Поки вони не зникнуть. Поки їх не буде вбито або вони не повернуться туди, звідки прийшли. Ти колись пробачиш? З чого б це? Вони прийшли в твій дім, твоє місто, твою школу. Тут твої батьки, твої друзі, твої діти. Тут нема чого обговорювати.
Я передбачаю, що після цієї війни протягом наступних десятиліть багато українців ніколи не зможуть дивитися на російську націю чи російський народ без певної частки ворожости, підозрілости та огидности. Так улаштована людина. І тут нема чого обговорювати.
Після цієї війни протягом десятиліть я вважатиму цілком нормальним, якщо випадковий европеєць, зустрівши випадкового російського, запитає: „Як ваша країна могла так вчинити?“. Так. Ваша країна. Кожна російська має порозумітися. І покаятися.
Це не означає, що ми не бачимо різниці між Путіном та випадковим росіянином. Це означатиме, що ми хотіли б запитати кожного росіянина: скажи мені, чим ти відрізняється від Путіна. І тоді ми подивимося, чи зможемо ми порозумітися.
Едвард Гантер Крісті – колишній заступник керівника підрозділу НАТО з іновацій, один із розробників стратегії НАТО в галузі штучного інтелекту.