24 лютого Олекса Різників талановитий поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, в’язень сумління, видатний вчений-мовознавець, фахівець з порівняльного та історичного мовознавства, святкує свій 85-літній ювілей. Він має за плечима життя, освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму. За свої погляди письменник був двічі ув’язнений.
О. Різників у 1958 році, маючи всього 21 рік, разом зі своїм товаришем Володимиром Борсуківським написав звернення до народу, за що їх було арештовано 1 жовтня наступного року.
О. Різников народився в 1937 році в м. Єнакієво, на Донеччині. Пережив голод 1947 року, коли розпарена макуха вважалася делікатесом. Переїхав у Первомайськ (Богопіль) Миколаївської области. Далі – російськомовна школа, піонерія, перші вірші – звичайно ж, російськомовні, й про Сталіна. Його чудова українська мова проявилася під час виступів талановитих українських артистів Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. Кропивницького, де у 1958 році він працював електроосвітлювачем.
Його особистість – це завжди протиріччя та поєднання зовнішніх обставин з нелегкою внутрішньою боротьбою, що загострюється в критичних для людини ситуаціях. Сам поет намагався розібратись в собі на сторінках своєї містерії „Бран“, що вийшла в 2005 році. У ній він відтворив переживання першого арешту й страшну атмосферу одиночної камери, куди потрапив вже вдруге 1 жовтня 1971 року. Він аналізує як під пресом похмурої тиші цілісна людська особистість ніби розпадається на безліч сутностей, що ведуть напружений діялог між собою.
Саме під час першого ув’язнення О. Різників скинув внутрішні пута й пережив своєрідний національний катарсис. Першим, кому він розповів про своє переродження, став подільник Володимир Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Вони прийняли рішення перейти на українську мову.
Згодом О. Різників писав: “Я зовсім не думав – та й не міг думати в той час – на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого – не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я – та й не міг думати в той час, – що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді – що Мова простягне мені руку, і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина“.
Півтора роки ув’язнення відбував в таборі у Мордовії. Дружив із Сергієм Бабичем, з поетом Сашком Григоренком, з Василем Процюком, бачився з кардиналом Української греко-католицької церкви Йосифом Сліпим, який відсидів 18 років в радянських таборах. Спілкувався з українськими повстанцями 25-літниками, які по-доброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення. Від них він навчився польської мови і незламності духу. З 1962 року – заочне відділення філологічного університету, де він сформувався як дослідник з власним баченням мовознавчих проблем. Знайомство з Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами Миколою Павлюком, Федором Ткачем, Василем Фащенком братами Данилками, Андрієм Незвідським. Творча літстудія – Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах, і постійне віршотворення. Йому пророкували гарну наукову кар’єру, широкий письменницький шлях – в 1969 році у видавництві “Маяк” мала вийти книжка віршів “Вибухає весна”. Але її випуск все затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заарештували знову. Його подільницею стає славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй чотири роки, а йому – п’ять з половиною. З гіркотою він так сформулював суть всіх звинувачень: „Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя“.
У таборі в селі Кучино Пермської области він продовжив свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише через понад 20 років.
У книзі “Двострунне грало“, що побачила світ у 2002 році, було поєднано 160 сонетів, писаних за ґратами. П’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі „Поезія з-за колючих дротів“. Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю.
Наближаючи розпад СРСР О. Різників разом з іншими побратимами-в’язнями сумління брав активну участь в організації Народного Руху, Товариства української мови, згодом „Просвіти“. Навесні 1990 року виходить нарешті його довгоочікувана перша книга поезій “Озон”. Восени він бере участь у Всесвітньому форумі поезії „Золотий гомін“ у Києві, а в грудні його приймають до Спілки письменників України. У 1997 році О. Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського „Меморіалу“ ім. В. Стуса, певний час був головою Одеської обласної організації „Просвіта“.
Одна за одною починають з’являтись книги “Терновий вогонь” (1993), “Наодинці з Богом”“ (1998), “З людей” (2000), „Їдло 33-го: словник голодомору” (2003), епічна поема “Ілейко з бога Турейко” (2004, 2012), “Окупація” та “Сміх на гаку” (2005), “Промінь з Одеси” (2000), “Маюнелла” (2018) та понад сотні публікацій в пресі.
Вражає і його філологічний доробок – це десятки статей, унікальні „Складівниця української мови“ (1999, 2003); „Спадщина тисячоліть“ (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; „Одноримки. Словник омонімів“ (2001). До цього часу він продовжує працювати над неповторним “Кореневим словником української мови”, в якому зібрано понад 5,400 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Капітальна книга „Словогрона Духу“ (2015) стала початком оприлюднення цього словника.
Нині О. Різників очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу „ЗОНА“. У свої 85 він продовжує активно працювати з молоддю і є літературним консультантом обласної організації Спілки письменників України. Його діяльність високо відзначена державними нагородами – він повний кавалер ордена за „За заслуги“.
Безсумнівно, що кожен крок на довгому і тернистому життєвому шляху ювіляра, був зроблений ним за покликом любові до України. Кожен вірш і кожна його книга були насичені світлом, що розсіювало велику темряву байдужости й безнаціональности та висвітлювало багатство українського слова.