Цих кілька слів не про війну. Це про всі війни України, що охопили століття, і про одну людину, поета, яка пішла з життя 29 січня на 93-му році життя. Він був великим поетом, безперечно, одним із найвидатніших українських поетів сучасности. Кажуть, що Василь Стус, поет-дисидент і мученик, шанував його талант і часто звертався до нього за мистецькими порадами.
Це був Дмитро Павличко. Протягом останніх 32 років він був взірцем українського патріотизму, не лише зміцнюючи українське політичне та культурне середовище, але й працюючи над тим, щоб усі національності в новій незалежній українській державі були частиною демократичного процесу та мали здатність домагатися свого людського життя та національної самореалізації.
Можливо, він був суперечливою фіґурою навіть у свої хороші роки, тому що він мав палкий і владний характер. Кажуть, що він саме переконав Леоніда Кравчука, спікера парляменту УРСР, а згодом першого президента незалежної України, у серпні 1991 року підписати проголошення про відновлення незалежности України.
Кравчук, як відомо, був упередженим гравцем, але його переконали. Тому Д.Павличка часто називали сірим кардиналом молодої української держави, хоч і без титулу.
Біографія Д. Павличка буде написана і переписана багато разів і багатьма людьми, які знали його особисто чи просто знали про нього. Кажуть, у віршах розповідається про життя поета. Це не може бути правдивіше, ніж у випадку з Д. Павличком. Під час свого радянського періоду він писав вірші за вказівками Комуністичної партії, зневажливо і аґресивно ставившись до націоналістичної української діяспори (я це пам’ятаю і маю ці вірші). Але водночас він написав слова до пісні, яка представляла українську націоналістичну боротьбу „Два кольори“, чорний і червоний, символізуючи чорну землю України, зрошену червоною кров’ю її героїв. Ці слова стали майже гимном та надихаючими, мотивуючими для нового покоління і, можливо, приводом для радянських репресій та ув’язнень.
Так, він виконував накази ворога, але якось зберіг свій патріотичний запал. У нього були глибокі переконання, але ще більш виразні людські слабкості. Його завзяття, мабуть, найкраще відображає його бажання молодого гуцула приєднатися до УПА, коли він був тільки підлітком. Його не прийняли через вік. Замість цього він продовжив вчитися і писати.
Йому потрібно було жити й працювати, а радянські московські вороги стояли на перешкоді його шляху, якщо він не співпрацював з ними. Оскільки він був амбітним, він розумів, що для того, щоб досягти успіху і процвітати в цьому суспільстві, йому потрібно задовольнити владу, яка була вимагаючою.
В останню третину свого життя, нарікаючи на минулі роки ідеологічного раболепства, він часто зізнався в глибокому бажанні загладити провину. Він висловив велике каяття. Він багато разів вибачався і стверджував, що ніколи не писав московською, що теж не зовсім так. Але він був особистістю, і це був найкращий захист, який він мав, своє слово.
Між мною і громадським діячем Павличком у ХХІ ст. склалися робочі стосунки та дружба. Ми домовилися з багатьох питань. Навіть коли ми не погоджувалися, ми знаходили компроміси. Я попросив його написати передмову до однієї з моїх книжок. Він переглянув текст і сказав мені, що не погоджується з деякими моїми аналізами. Я підкреслив, що власне хочу чесної думки та аналізи, не буду ображатись і час покаже. Ходили один до одного додому, їли вареники та плов, палко й щиро обговорювали справи. Ми часто говорили про його минуле.
Я не номіную Д. Павличка до лику святих, але, безумовно, він був одним із найвидатніших і найвпливовіших українців ХХ-ХХІ ст. Як поет, письменник, революціонер, державний діяч, політик і дипломат він був однією з найпродуктивніших постатей ранньої української державности. Він справляв враження на всіх, кого зустрічав.
Якщо ви зустріли Д. Павличка, ви його не забули. Дисиденти і політв’язні вважали його своїм, хоча він не був ні дисидентом, ні політв’язнем. Колишні угодовці очікували від нього лідерства в новій ролі. Він був політичною силою відродження України. І любив, і палко ненавидів.
Україна – це країна Павличків, нестримних, невтомних, запальних, готових до боротьби. Я не здивуюся, якби його родина, яка проживає на розі головної вулиці Києва, приховувала кілька пляшок із запальною сумішшю, зброю та боєприпаси на випадок, якщо москалі справді дійдуть до серця Києва. Той бойовий дух уособлює поета. Хочете знати Д. Павличка, читайте його твори, а зокрема вірші, та й хороші, і погані! Навіть радянські, вони – мистецькі. Ви можете сміятися, плакати, а можете навіть називати поета совком або народною іконою – залежно від тексту.
Але байдужим не залишить його творчість. З нею краще зрозумієш Україну, її трагічну історії та її нескорений народ.
Вічна пам’ять Дмитрові Павличку!