Старший лейтенант Василь Герич був першим з закарпатського селища Перечин, що загинув під час повномаштабного вторгнення росіян в Україну. Нині на Алеї слави в Перечині викарбувано 10 імен полеглих героїв. Але офіцерів наразі двоє.
Обидва старших лейтенанти – Василь Герич та Армен Петросян.
В. Герич народився 3 жовтня 1991 року. Батько Іван працював на лісохімкомбінаті.
Мама працювала бухгалтером у місцевому колгоспі, нині вона – діловод у районній лікарні ветеринарної медицини.
Змалку Василь ріс спортивним, ходив на футбол. Тож тренери відібрали його до спеціялізованої футбольної кляси Ужгородської школи ч. 20. Додому приїжджав лише на вихідні. Після школи В. Герич вступив на факультет фізичної культури Ужгородського національного університету. Адже був спортивної комплекції: при зрості 172 сантиметри важив трохи більше шістдесяти кілограмів.
У 18 років вирішив йти в армію, хоча як студент-заочник міг не потрапити до призову. Після звільнення, провівши два роки вдома, вирішив у 2012 році повернутися до війська контрактником. Служив у першій роті 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону, що розташований в Ужгороді. Сержант В. Герич був успішним командиром. У Новограді-Волинському штурмовики посіли друге місце у змаганні за кращий механізований підрозділ сухопутних сил України.
Перемога в навчаннях „Перспектива-2012“ – не єдине досягнення В. Герича, який захищав честь батальйону у різних спортивних змаганнях, привозячи до Ужгорода грамоти і медалі.
У 2014 році ужгородські штурмовики вже з травня розпочали бойовій операції на Луганщині. Разом з добровольцями „Айдару“ визволяли міста Щастя та Металіст, тримали оборону на Луганському летовищі. Вже тоді В. Герич показав себе сміливим і відповідальним командиром. Взимку 2015 року був поранений у плече під Дебальцевим, де ужгородські штурмовики займали позиції перед містом.
Далі були щорічні ротації у зоні бойовий дій у складі 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону, коли доводилося служити на передовій і по десять місяців на рік.
Після отримання диплому з вищою освітою пройшов у 2017 році чотиримісячні курси в Академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного у Львові і як учасник бойових дій отримав звання молодшого лейтенанта, став командувати третьою чотою першої сотні. Того ж року знову продовжив п’ятирічний контракт, хоча чимало товаришів позвільнялися, втомившись від небезпечної служби.
У 2018 році В. Герич разом з земляком Олександром Гондою під ворожим обстрілом витягнули повзком через поля загиблого ротного, капітана Георгія Ольховського, в якого поцілив російський снайпер.
Василь Герич з родиною
Постійне перебування в окопах дало ускладнення на ноги: навесні 2019 року йому зробили операцію. З того часу служив в Ужгороді. 28-річний офіцер вже давно розмірковував про створення власної сім’ї, але тривалі виїзди в зону бойових дій не давали можливості зав’язати серйозні стосунки. Йому сподобалася Вікторія Митровка з Середнього, яка приїжджала до Перечина погостити в подруг. Так зав’язалося між ними спілкування. Вікторія в 2019 році стала дружиною В. Герича.
Восени 2021 року він знову поїхав в зону бойових дій. На той час вже мав звання старшого лейтенанта і чимало відзнак, в тому числі нагрудний знак „Срібний Едельвейс“. Повернулися з ротації ужгородські штурмовики під Новий рік. А 20 лютого 2022 року терміново виїхали на схід.
Про перше бойове зіткнення їхньої взводу розповідає сержант Валерій Павліш, який служив з В. Геричем з 2017 року. 25 лютого під вечір їхні три БМП зайняли позиції біля перехрестя, добре замаскувавшись. Коли на дорозі з’явилася ворожа колона, вдарили по ній з усієї наявної зброї. Під щільним вогнем росіяни просто втікали з місця бою. У результаті сутички було виведено з ладу кілька десятків одиниць ворожої техніки, захоплено зброю і боєприпаси.
Далі перша сотня перебралася до Волновахи, де тривали важкі оборонні бої різних військових частин. В. Павліш розповідає про операцію, яку розробив і втілив старший лейтенант В. Герич. Кілька десятків прикордонників потрапили в оточення. У них вже закінчувалися боєприпаси, не було їжі і води, і треба було їх звідти витягати. В. Герич чудово сплянував операцію, так що ні ворожа артилерія, ні танки не завадили вивезти під щільним вогнем 26 прикордонників. При цьому ніхто не загинув, було лише троє поранених, в тому числі і сержант В. Павліш. За цю успішну операцію В. Герич був нагороджений 19 грудня 2022 року орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. А напередодні, 13 грудня, він отримав осколкове поранення в ногу від танкового снаряду.
Два місяці лікування виявилися останніми, які він провів удома. Ще встиг натішитися півторарічній донечці та молодій дружині.
25 травня разом з командиром роти Юрієм Михайлюком виїхали на фронт на волонтерських машинах з допомогою. В. Павліш тоді теж залікував рану на голові і прибув на кілька днів пізніше за свого взводного. Штурмовики зайняли позиції перед Соледаром. Росіяни безперестанно били з чого тільки могли. За три дні було багато поранених, так що вже й не було кому виходити на позиції. І В. Герич викликався піти на передній край, аби підмінити інших.
5 червня від удару ворожої авіяції тимчасове укриття, в якому знаходився В. Герич було дощенту зруйновано. Бійці не знали, де шукати свого командира. Зрештою, виявили розташування бліндажу і за кілька годин дістали з-під завалів тіло старшого лейтенанта та його бойового товариша.
Похорон Василя Герича сколихнув увесь Перечин. Вулицю, на якій мешкає молода родина Геричів, назвали його ім’ям. А цього літа в Перечині відбувся перший футбольний турнір пам’яті Василя Герича. Переможцем стала футбольна команда мікрорайону, за яку донедавна грав зразковий офіцер з позивним „Гера“.