Генерал-хорунжий УПА Іван Трейко

Проєкт „Калиновий к@тяг“ у дні війни продовжує розповіді про українських героїв і полководців різних часів. Один з таких – сотник УПА, учасник багатьох визвольних боїв Іван Трейко.

На вівтар Української революції поклав усе: життя першої дружини та добробут другої сім’ї, особисту кар’єру, свій дах над головою, власне майбутнє, поранення другої дружини, світле дитинство 10-місячного сина, якого червоні здали в притулок, навіть лик, спотворений вистрілом в обличчя. Як стверджували його бойові побратими (Яків Галь­чевський), сам І. Трейко від численних ран був подірявлений наче ото решето. Єдиною метою у житті незламний патріот бачив збройну боротьбу за вільну Україну, яку вів 28 довгих років.

І. Трейко народився 17 (29) квітня 1898 року у селі Старостинці Київ­ської губернії (нині – Вінницької області) у селянській родині. Батька звали Демид Трейко, а матір – Сера­фи­ма. Хрестили новонародженого у місцевому храмі Мучениці Парас­кеви, збудованому ще 1825 року.

Замолоду померла Серафима, залишивши чоловікові двох малих дітей – сина та доньку. Вікувати вдівцем Демид Іванович не зміг, взяв другий шлюб. Тому Іванка виховувала мачуха. У пеклі Першої світової війни служив він єфрейтором 58-го Празького піхотного полку 15-ої піхотної дивізії, приписаного до Миколаєва Херсонської губернії.

Під час бою 20 червня 1916 року, який точився біля волинських сіл Угринів та Дубова Корчма, вояк дістав важке поранення та контузію. Лікування розтягнулося на пів року, службу вояк продовжив у 229-му піхотному Сквирському полку 58-ої піхотної дивізії.

Від самого створення Центральної Ради і відродження української державности І. Трейко став на національно-державницькі позиції, а згодом, як отаман і сотник Армії УНР, несхитно тримався самостійницького курсу. У 1920 р. І. Трейко служив воєнкомом у Сквирі, але через конфлікт з партійним секретарем, який чіплявся до його жінки-красуні Марти Кудрі, з роботи звільнився.

Перша задокументована згадка про І. Трейка зустрічається ще у 1919 року. Про патріота пишуть, як про отамана повстанчого загону, який на теренах південно-західної Київської губернії, зокрема у Сквирському, Білоцерківському та Таращанському повітах, бився проти більшовиків і білогвардійців.

Станом на 25 січня 1921 року самі більшовики вважали, що загін Трейка налічує 30 баґнетів й на озброєнні має кулемет. За 10 місяців бойовий склад підрозділу подвоївся. У книжці “Провісники волі” історик та журналіст Кость Завальнюк навів численні дати нападів повстанського отамана на продзагони, ліквідацію політруків, червоноармійців і міліціонерів, побиття сільських зрадників-комнезамівців.

У розвідці “Іван Трейко: повстанський отаман (1917-1921), генерал-хорунжий УПА (1940-1945)” доцент Національної академії оборони України Юрій Каліберда пише: „У травні 1921-го року загін Івана Трейка у кількості 100 осіб територіяльно входив до 2-ої групи 8-го повстанського району (загальна чисельність – 4.5 тис. повстанців), у зону відповідальності якого входили південні повіти. За наказом командування, Іван Трейко особисто відповідав за Сквирський повіт, очолював Сквирський повстансько-партизанський загін, був командиром охоронної сотні при штабі Північної повс­танської групи під орудою полковника Сергія (“Карого”) Яворсь­кого (1892-1923)“.

За даними Київського ГубЧК, за 1921 рік патріоти здійснили 10 збройних нападів, низку вбивств червоноармійців, комуністів та чекістів. Тим часом майбутня, друга дружина отамана, – Маруся (Мотря; є версія – Марина) Басарабенко (1888-1925), служила розвідницею та діяла як зв’язкова штабу генерала Пов­с­танської армії УНР Юрка Тютюнника (1891-1930), який готував загальне повстання проти московсько-більшовицьких окупантів.

Під час Другого зимового походу на базі загону І. Трейка плянувалося розгорнути повстанську дивізію.

Влітку 1921 року І. Трейко разом із отаманами Семеном Заболотним, Володимиром Вовком, Лихом (Кири­ло Бондарук), Орлом (Яків Галь­чевський), Гуляй-Бідою (Михайло Чехович), Богуном та Пугачем визнав над собою владу створеного 18 березня 1921 року в Києві Всеук­раїнського центрального повстанського комітету.

Його очолив Антон Бондаренко, керівний осідок якого знаходився у селі Обідному біля Немирова. Повстанське з’єднання діяло на території Брацлавщини під орудою делеґованого Симоном Петлюрою командувача Другої (Північної) повстанської групи, полковника Сергія Карого-Яворського (1892-1923) та підпорядковувалося уряду УНР в екзилі.

В Україні повстанський рух набирав розмаху. Тільки на Бердичівщині, як зазначено у депешах до Москви, діяло до 150 отаманів, під орудою яких билося до 2,000 патріотів.

Тим часом окупант узявся за широкомаштабні каральні операції. Улітку 1921 року чекісти ліквідували 40 повстанських загонів – зокрема, під проводом Гулого-Гуленка, Орлика, Лиха та інших. Загинуло та опинилось у в’язницях понад три тисячі партизанів, повстанський рух почав ущухати.

І. Трейко став для червоних несхопним тому, що на терені кількох повітів (Сквира, Тараща, Біла Церква) створив велику конспіративну сітку. Були це люди відважні й добре озброєні.

Після поразки Другого зимового походу Повстанської армії УНР на чолі з Ю. Тютюнником, отаман І. Трейко зброї не склав, сили перегрупував та став учасником підпільної антибільшовицької організації “Козача рада Правобережної Украї­ни”, продовжуючи збройний опір більшовикам протягом весни-осені 1922 року у Сквирському, Тара­щан­ському та Білоцерківському повітах.

У червні-липні 1922 року загін Трейка зазнав втрат та під натиском Червоної армії відійшов у Польщу. У серпні 1922 року його загін, інші підрозділи УПА під приводом отаманів Якова Шепеля, Григорія Щербанюка та Хмари (Семен Харченко) повернулися в Україну, спробувавши розпалити загальнонаціональне повстання проти російських окупантів. На жаль, цього зробити не вдалося, і восени 1922 року повстанчий рух в Україні під тиском Червоної армії та голоду майже занепав.

З огляду на особисті якості та бойо­вий авторитет у 1923 році побратими обрали І. Трейка командиром усієї Київської похідної повстанської групи, створеної урядом УНР в екзилі разом з Волинською та Подільською групами.

Улітку 1923 року з території Польської Республіки на Поділля зайшла об’єднана бойова група отаманів Трейка і Грищенка.

У квітні 1924 року І. Трейко на чолі мобільного відділу із 17 українських відчайдухів знову зайшов у підрадянську Україну.

У червні 1924 року у Вінниці чекісти схопили члена Центрального повстанкому, вагітну розвідницю Марусю Бесарабенко-Трейко. 28 липня 1925 року у Києві її розстріляли, сина Семена Трейка, найімовірніше, народженого у в’язниці, Київська окружна інспектура охорони здо­ров’я під іменем “Вова” здала у сиротинець.
Отже, терени України повстанському отаманові довелося залишити, збройну боротьбу припинити та у 1925 році з новою родиною замешкати у селі Самостріли на Рівненщині. На жаль, на кордоні його другу дружину було поранено. Комітет допомоги еміґрантам з України та під новим псевдом “Хайнацький” діяв з невеличким загоном у районі Біло­церківської, Бердичівської та Уман­ської округи.

Зазнаючи незначних втрат, загін І. Трейка щоразу вдало повертався на польську територію, однак, з огляду на військову ефективність більшість тих рейдів була позначена незначними успіхами.

Завербовані більшовиками два селянина – Андрій Денисюк з села Головниця та Максим Марчук із Самострілів – у 1926 році погодилися здійснити замах на повстанського ватажка, але, потрапивши під нагляд польської̈ поліції, вимушено втекли до підрадянської України, проваливши завдання.

У 1927 році ОДПУ повторило спробу замаху на І. Трейка, завербувавши жителя села Самостріли Павла Підстригача. Як розповів про пригоду побратим повстанського ватажка, отаман Петро Філоненко (1896-1960): „У білий день Підстригач прийшов до господаря купити меду, бо Трейко тримав пасіку. Коли ґазда нахилився до землі, незнайомець вистрілив – куля пройшла Трейкові через підборіддя. Український лицар вижив, але отримав важке поранення – просто в обличчя, та втратив кілька зубів. Куля розтрощила щелепу, пробила дихальне горло і стравохід.

У серпні 1932 року повстанського отамана було вдруге поранено на кордоні з Польщею. Він усамітнився на пів року, обрав мирну професію та разом із гайсинським отаманом Ананієм Волинцем (1894-1941) працював на електростанції у Рівному. Через переслідування польської влади його родина виїхала до Луцька.

Патріот усвідомив, що починається новий етап боротьби за визволення України, і до цього у належний спосіб слід підготуватися.

Зацікавившись теорією В’ячеслава Липинського (1882-1931), поборник правди сконтактував з політичною організацією “Союз гетьманців-державників” гетьмана Павла Скоро­падського.

За дорученням “Союзу гетьманців-державників” І. Трейко виїхав на територію західної України та особисто заходився налагоджувати зв’язки з тамтешнім патріотичним підпіллям.

У мемуарах “Армія без держави” генерал-хорунжий УПА Тарас (“Бульба”) Боровець (1908-1961) зазначив: „У питаннях партизанської тактики нашими консультантами були полковник Яків Войнаровський-Гальчевський, колишній повстанський отаман з Поділля “Орел”, полковники – Іван Трейко, Андрій Долуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та багато інших фахових знавців повстанської війни“.

Коли спалахнула Друга світова війна, УНР І. Трейко, за дорученням гетьмана П. Скоропадського, 5 серпня 1941 року у Рівному уклав договір про участь гетьманців у лавах УПА “Поліська Січ”, підпорядкованої уряду УНР в екзилі, та особисто узявся розгортати партизанський рух на західній Україні.

Маючи безцінний бойовий досвід, він відновив контакти, а від грудня 1941 року до 18 серпня 1943 року на посаді консультанта з тактики партизанської боротьби входив до штабу УПА “Поліська Січ”. Це саме він, старшина штабу І. Трейко, розробляв численні бойові операції та брав безпосередню участь у партизанських рейдах на Поліссі та Волині.

У перших числах червня 1942 року у Холмі І. Трейка заарештувало ґестапо. Ймовірно, за сприяння колишніх старшин армії УНР бранцеві вдалося вийти на волю та повернутися до адміністративно-штабної роботи в УПА “Поліська Січ”.

Влітку 1943 року, коли загострилися відносини бульбівців з підрозділами ОУН Степана Бандери, група старшин Української народно-революційної армії у складі І. Трейка, Івана Литвиненка, Петра Смород­ського, Василя Совенка та інших відмовилася використовувати зброю проти бандерівців.

Здавалося, безглузду братовбивчу війну на деякий час зупинено. Проте, 19 серпня 1943 року в селі Бистричі Людвипольського району (нині – Березнівський район Рівненської області) бійці Служби безпеки ОУН (б), так звана сотня під командуванням “Дороша”, разом із куренем УПА раптово оточили штаб УНРА. І. Трейко з дружиною та сином-підлітком, а також полковник Василь Совенко, підполковник Олексій Новицький, поручик Гудимчук потрапили в полон.

Наприкінці серпня 1943 року, після ліквідації штабу УНРА, І. Трейко погодився співпрацювати з ОУН(б) під проводом Романа Шухевича. Хто відмовився йти до бандерівців, того розстріляли. Поза власною волею друга дружина Трейка – схоже, Маруся Коноцька, мимохіть стала свідком “боротьби і розстрілів бульбівців”.

Восени 1943 року. на хуторі Хвоян­ка Соснівського району Рівнен­ської області І. Трейко опікувався вишколом розвідників та Служби безпеки, підготувавши три групи по 15-20 слухачів кожна, а від 2 листопада 1943 року був керівником розвідувально-інформаційного відділу референтури СБ військової округи “Заграва”. Восени 1943 року І. Трейка було призначено заступником шефа штабу УПА-Північ.

4 липня 1944 року І. Трейко очолив сектор розвідки воєнної округи оперативної групи УПА-Північ, зона відповідальности якої поширювалася на Житомирську область та західну частину Київської области.

Загинув герой 18 липня 1945 року у бою із загоном НКВД біля села Сторожів (нині – Корецький район Рівненської области); за іншими даними, 24 квітня 1945 року в селі Городниця на Житомирщині. Того дня його кінний почт “Боєвий” із 40 вершників потрапив у засідку.

У цікавій розвідці “Повстанський отаман Іван Трейко” доцент катедри історії Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука Андрій Жив’юк виклав таку версію: „15-18 липня 1945 р. кінна група УПА з Рівненщини (орієнтовно: 120-130 вершників) здійснила рейд на територію Городницького району Житомирської области. Для невтралізації групи УПА було вислано оперативно-військову групу Город­ницького РВ НКВД (35 чол.) та внутрішні війська НКВД Новоград-Волинського гарнізону (150 солдат плюс артилерійську батарею). Близько 14-ої год. 18 липня під час прочісування лісового масиву група НКВД наштовхнулася на групу УПА в кількості 80 осіб. У перестрілці троє повстанців загинули, а решта, розбившись на п’ять груп, із боєм стали відступати, закидуючи карателів ґранатами. Під час перестрілки переслідувачі вбили вояка УПА, який відстрілювався на ходу, прикриваючи жінку поперед себе. У загиблого були автомат-кулемет із чотирма ріжками, два пістолети, бінокль, окуляри і польовий планшет з документами. Серед інших – посвідка члена ОУН з фотокарткою, видана 28 липня 1940 року у Берліні на ім’я Івана Трейка“.

Нове звання – генерал-хорунжий УПА – Українська головна визвольна рада присвоїла І. Трейку 8 жовтня 1945 року (посмертно).

18 липня 2020 року у лісі між селами Сторожів і Городниця Новоград-Волинського району єпископ Жито­мирський і Овруцький (ПЦУ) Паїсій освятив пам’ятний хрест на честь генерал-хорунжого УПА Івана Трейка.

24 серпня 2020 року на малій батьківщині героя, у селі Старостинці Погребищенського району Вінниць­кої области, на будівлі сільради відкрили меморіяльну дошку роботи скульптора Анатолія Бурдейного.