Нещодавно, на початку 2023 року, Орест Попович перетнув межу свого 90-літнього віку, а 14 березня й останню межу свого життєвого шляху. Він належав до покоління, що в підлітковому віці під час воєнного лихоліття вимушено залишило рідні сторони. Народжений у Львові, в родині колишнього старшини Української Галицької Армії, інженера-аґронома за освітою та підприємця й діяча Союзу українських купців та підприємців, О. Попович і місцем народження, і станом своєї родини належав до патріотичної верстви освіченої частини галицького українства. Збоку матері він походив зі славного роду о. Миколи Кисілевського, 16 дітей якого започаткували кілька відомих родів, до яких належали церковні, політичні, військові та наукові діячі. Найпомітніші – Льонґин Цегельський та Євген Петрушевич. Отже, історія рідної землі для О. Поповича не була абстрактною величиною чи прочитаною з підручників, а майже родинною оповідкою, якою ділилися за столом при святах.
Виїзд зі Львова у 1944 році поламав не тільки звичне життя, але також i родинне, бо мандрував 11-літній Орест на Захід з батьком та мачухою. Воєнне пережиття, бомбардування, табори ДіПі, навчання в гімназіях і переїзд до Америки, звичайно, сприймається в юному віці як розвага і пізнання світу. Він належав до покоління, яке формувалося в умовах чужини, але зберегло мову, традиції і велику любов до покинутої Батьківщини. Теперішні українські біженці, якщо б сказали мовою О. Поповича – скитальці, хай віддалено, бо інші обставини, нагадують якусь невідворотну українську карму.
В Америці він закінчив середню школу, навчався в університетах і здобув докторат в престижному Масcачусетському інституті технологій. Його ділянка – хемія. Хоча, як він неоднораз розповідав, у нього було в молодості три шляхи до вибору – точні науки, журналістика і музика. Він успішно закінчив музичні студії і, навіть, здобув перемогу на конкурсі молодих виконавців, а любов до слова він проніс протягом всього життя, пишучи наукові праці, журналістські репортажі та перекладаючи поезію з української на англійську мову. Була ще одна пристрать – це шахи. У цій ділянці він досяг помітних успіхів, перемагаючи в американських та міжнародних турнірах й здобувши титул майстра ФІДЕ. Одне слово, О. Попович був людиною різнобічною, до усього за що б не брався підходив з великою відданістю та ретельністю.
Мені поталанило ближче пізнати його, коли він був обраний президентом Наукового товариства ім. Шевченка в Америці. Природній розум, розважливість, доброзичливість, намагання вислухати й зрозуміти співрозмовника – таким він запам’ятався мені протягом багатьох років тісного спілкування. Це у нього виникла ідея перекласти мої вірші, і ми довго й часто обговорювали кожен вірш та усі труднощі, що виникають при перекладі. Ми неоднораз виступали з читанням. Орест завжди одягав костюм з краваткою, або ж в іншому випадку жовтий гольф, коли атмосфера виглядала йому більш богемною. Дуже прискіпливо готувався, бо відчував відповідальність перед слухачем. Очевидно, така настанова у нього виробилася з підліткового віку, коли серед своїх ровесників в діпівській гімназії він був першим учнем.
Він часто вдавався до споминів про Львів, своє дититнство, про виїзд зі Львова американською вантажівкою, яку його батько придбав при кінці тридцятих. Першою країну, в яку вони потрапили, була Словаччина, і юного Ореста вразили наповнені крамом крамниці, порівняно із голодним, прифронтовим тоді Львовом. Без сумніву, ці спомини останніх днів війни можуть нагадувати якимось чином окремі розділи роману Курта Воннегута, або перші повоєнні роки українських еміґрантів з „Плянети ДіПі“ Уласа Самчука. Однак література літературою, а в реальному житті довелося переборювати чимало труднощів, з якими зіткнулися батьки і О. Попович, прибувши до американського берега у 1949 році. Покоління українців, народжене у 1930-тих чи 1940-их, яке гостро пам’ятало свою вітчизну і мову, в нових американських умовах долучилося своєю працею, знаннями та досвідом до багатьох акцій допомоги Україні.
Власне, О. Попович перебував в інтелектуальному річищі такої допомоги і як науковець, і як президент НТШ-А.
Як правило, відхід близької чи добре знаної людини утворює в цьому світі порожнечу. З кожним роком таких порожнеч навколо кожного з нас, на жаль, стає усе більше та більше.
Мир Вашій душі, Оресте!