29 січня упокоївся в Києві великий український поет, мій довголітній приятель Дмитро Павличко. Втрата, яку переживаю боляче і особисто. Головним обов’язком поета, за словами Д. Павличка, було „дбати про збереження й розвиток національних мистецьких традицій, про чистоту, життєздатність і розквіт рідної мови, про все, що створює, власне, ґрунт для нових дерев, нових крилатих талантів, про все, що створює основу духовного буття народу“.
Це був головний принцип його літературної діяльности, можна сказати навіть більше – принцип його життя як поета, мислителя, письменника, перекладача, а в час незалежности української держави – дипломата і державного діяча. Протягом всього життя він залишався вірним цим принципам, цим шляхетним завданням, які він сам собі доручив.
Д. Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові (сьогодні Івано-Франківська область) у селянській родині. Був учнем польськомовної школи в Яблунові, де з самого початку відчув дискримінацію за його рідну мову. Ще в юнацькому віці, у 1946 році, він вступив до лав УПА, за що майже цілий рік був інтернований. Йому відмовлено у завершенні студій промоцією, його книгу „Правда кличе“ (1958) заборонено, а наклад знищено.
Такі наслідки мали б стати пересторогою для молодої людини, що у тоталітарній державі треба бути особливо обережним у своїх виступах, але це не про Д. Павличка. Хоча його твори тих часів відповідають вимогам соціялістичної держави, одначе, як „поет з ласки Божої“ (як його назвав колись у розмові зі мною Олесь Гончар), вірші якого покладені на музику, часто звучали серед народу, він не міг продовжувати приховувати свої внутрішні почуття та переконання, і тим самим зраджувати самого себе.
Автор цієї статті не один раз був очевидцем ситуацій, коли Павличко-патріот, без страху, і навіть, можна сказати, одчайдушно, виступав в умовах, які були для нього небезпечними.
Перший такий виступ відбувся у Гельсінкі 1962 році у рамках Міжнародного конґресу соціялістичної молоді, організованого Радянським Союзом, на якому Д. Павличко брав участь у політичних і літературних дискусіях. У присутності радянських ідеологів, партійних діячів і поетів (серед яких був великий російський поет Євгеній Євтушенко), Павличко, на відміну від інших учасників конґресу (як Віталій Коротич, який поводився максимально обережно), виголошував палкі промови про національний зміст української літератури і необхідність зробити її відомою у цілому світі. При цьому він підкреслював, що українська література є самостійною частиною світової літератури.
Його виступ мені видавався досить відважним у тодішні часи. На мою думку, до всіх ролей, які Д. Павличко виконував у житті, варто додати ще одну дуже важливу – роль оратора. Ораторські здібності Павличка були дійсно надзвичайні. Слухаючи його промови, складалося враження, що якраз у них він вкладає свою безкінечну, ніколи не вгасаючу енерґію. Як оратор, він був неперевершений серед усіх сучасних поетів. Цей талант, високо оцінений українським суспільством, відіграв для Павличка, поета і мислителя, велику ролю.
Через чотири роки я знову мав нагоду брати участь у одній зустрічі разом з Д. Павличком. На моє запрошення і запрошення мого, на жаль, вже покійного колеґи Мирослава Лабуньки, на конференцію в університет Ля Саль у Філадельфії 1966 року прибули Д. Павличко і його молодший колеґа Іван Драч, один із провідних поетів шістдесятників. Прибули не самі, а в товаристві радянських „опікунів“.
Зустріч з поетами була сенсацією. Прийшли не лише студенти і професори університету Ля Саль, а й слухачі з інших університетів, а також члени української громади Філядельфії. В останній момент організатори зустрічі мусили шукати більшу залю, яка теж дуже швидко стала переповненою. Для молодого І. Драча це була перша поїздка в Америку, і, виглядало, що його дещо хвилювала велика кількість людей у залі. Він прочитав кілька своїх віршів, а потім передав слово Д. Павличкові. Той відповідав на запитання авдиторії переконливо і без страху, незважаючи на присутність „опікунів“. Він порушував різні літературні теми, розповідав про мелодію страждання в українських народних піснях, висловився проти дилетантизму в поезії і за потребу солідної наукової освіти для поетів.
Поступово розмова набувала все більш політичного характеру. Розвинулась жвава і цікава інтелектуальна дискусія між Д. Павличком та істориком Іваном Лисяком-Рудницьким (1919-1984) на тему русифікації української мови й культури, під час якої поет звертав увагу на тогочасну „українізацію“ в Україні, а професор старався іронічно це заперечити. Цю дискусію завершив І. Лисяк-Рудницький їдкими словами: “Коли ви вже врешті перестанете ту Україну українізувати”.
Д. Павличко охоче відповідав на численні запитання викладачів і студентів, за винятком одного. Питання поставив студент, який студіював російську мову як головний предмет. Не пам’ятаю точно, яке було запитання, але відповідь Павличка мені запам’яталася: „Я приїхав сюди як представник української культури, не російської. Прошу мене такого не запитувати“. У ті часи це була дуже відважна відповідь.
Під час тих відвідин я мав нагоду показати обом поетам Філядельфію. Після оглядин Залі незалежности, я повів їх до української катедри Непорочного зачаття Діви Марії поблизу, яка є найбільшим греко-католицьким храмом у світі. Цей прекрасний Божий дім справив величезне враження на Павличка. Він з пошаною увійшов всередину, щоправда не перехрестився, але, схиливши голову, став на порозі нави, опісля підняв очі до куполу і почав співати старий український церковний гимн, чим немало здивував мене і священика, який нас супроводжував.
Для мене це був зворушливий прояв релігійности і рівночасно вислів гарячого бажання в умовах свободи сповідувати віру в символ Божества.
Високе визнання отримав наш поет за участь у написанні Акту проголошення Незалежности України та його заанґажовану працю як дипломата під час президентури Леоніда Кравчука. Про його заслуги на полі дипломатії та мистецтва державного управління можна, а краще б сказати конечно, написати окрему книжку, і вона була б важливою підставою для глибшого розуміння генези вільної України.
Можливо, вирішальним голосом, який у той критичний час, час розпаду СРСР, стимулював Леоніда Кравчука прийняти курс на напрям Незалежности України, був голос Д. Павличка як політика, що завжди стояв президентові до помочі і втішався повним довір’ям президента.
Добрим прикладом для висвітлення Павличкових здібностей у ролі державного мужа послужить наступний епізод, у якому я брав особисто участь. Університет Ля Саль у Філядельфії 10 травня 1992 року присвоїв Л.Кравчукові звання почесного доктора. З цієї нагоди Президент молодої української держави перший раз виступив перед численною американською публікою. Понад 18 тис. осіб були присутні на цьому святкуванні закінчення академічного року, американські медія передавали про виступ Президента України, тоді ще мало відомої (можна сказати зовсім невідомої) держави на сході Европи. Це була заслуга Д. Павличка, який переконав Л. Кравчука поїхати до Філядельфії, хоча його радники відмовляли його від цієї поїздки, і що це Д. Павличко написав Л. Кравчукові промову, яку засоби масової інформації оцінили наскрізь позитивно.
Кожен великий поет, навіть атеїст за переконанням, є в душі глибоко релігійний. Д. Павличко атеїстом ніколи не був. Його поезія відлунює релігійними мотивами, які знаходять свою кульмінацію у вірші „Патріярх“, присвяченому Йосифові Сліпому:
Його кремлівські мучили сатрапи,
Та Бог привів скатованого в Рим,
І він свій хрест поклав під ноги Папи,
Жадав не святості, хоч був святим.
Для Церкви, загнаної в тьму й підвали,
Жадав патріярхату, та дарма…
Мовчали двзони, камені мовчали,
І він збагнув, що правди в них нема.
Нема в Москві, але нема і в Римі,
Є тільки там, де батько й мати ждуть…
До Києва ведуть шляхи незримі.
У Львові – спочин, потім далі в путь!