Можливо‚ колись давно цей відомий в усіх мовах вислів мав під собою підстави: „Говорять гармати – музи мовчать“. Сьогодні в Україні – ні‚ не мовчать. Які б то були музи‚ опікунки мистецтв‚ надхненниці краси і правди‚ якби не стали на бік українців‚ жертовних захисників рідної землі. Вони‚ лицарі чести і свободи‚ вірні сини і доньки українського народу‚ своїми подвигами в боях з московськими окупантами спричинили патріотичний сплеск творчости в усіх галузях мистецтва. Всі ці дев’ять років‚ від початку загарбання Росією Криму і розпалювання війни на Донбасі‚ приходять у культурне життя нації нові й нові літературні твори‚ театральні вистави‚ кінофільми‚ образотворчі і скульптурні шедеври‚ пісні. Все це є не тільки духовним віддзеркаленням мужности українців‚ їхньої любови до України‚ їхньої віри в перемогу‚ але й активним вкладом у неї. Тобто, українська національна культура в час війни є також гострою зброєю.
Особливої вдячности заслуговують українські кінематографісти‚ адже кіно – це один з найефективніших способів публічного діялогу. Серед десятків кінотворів про війну є чимало таких‚ що звернули на себе прихильну увагу авторитетних кінокритиків Европи і Америки. Зокрема це фільми „Кіборги“ – про героїчну чотиримісячну оборону Донецького летовища в 2014 році; „Додому“ – про кримськотатарську родину і її синів‚ українських патріотів; фільм „Атлантида“ – про те‚ як українці уявляють собі життя після війни; „Погані дороги“ – про те‚ як формувалися характери і світогляди людей українського сходу. Світова прем’єра цієї кінодрами відбулася на Венеційському кінофестивалі у 2020 році і була там відзначена другою за престижністю нагородою – Circolo del Cinema di Verona – як найбільш іноваційна стрічка в конкурсі. У 2021 році фільм „Погані дороги“ став одним з претендентів на здобуття „Оскара“.
Ще більший успіх припав на долю документальної стрічки „Земля блакитна‚ ніби апельсин“. Цей дебют режисерки Ірини Цілик став першим українським фільмом‚ котрий взяв участьу найвідомішому і найбільшому у США фестивалі незалежного кіна „Sundance“ і виборов першість за найкращу режисуру в документальному кінематографі.
Самозрозуміло‚ війна активізувала літературне життя в Україні‚ і передусім тут варте уваги і поваги таке нове явище‚ як книжки про війну‚ написані самими військовими‚ учасниками боїв. Передусім це фронтові есеї Арема Чеха „Точка нуль“‚ роман Мартіна Бреста (це не прізвище‚ а фронтовий позивний) „Піхота“‚ роман Юрія Руденка „Психи двох морів“‚ роман Валерія Маркуса „Сліди на дорозі“‚ збірка оповідань Влада Сорда „Безодня“‚ роман Віталія Запеки „Цуцик“‚ есеї Ігоря Роодіна „Батальйон „Донбас“‚ роман Дмитра Вербича „Точка неповернення“‚ есеї Олександра Вдовиченка „72. Записки комбата“‚ есеї Влада Якущева „Мобілізяка“‚ та чимало інших творів‚ що прийшли до читачів просто з полум’я війни.
Важливе значення у поширенні інформації про Україну та її культуру, про війну Росії проти України мають публікації українських авторів та авторок у світових засобах масової інформації, англомовні медійні ініціятиви, наприклад, подкаст Explaining Ukraine або цикл PEN Ukraine „Діялоги про війну“‚ а також освітні ініціятиви, як-от свіжий курс Тімоті Снайдера „The Making of Modern Ukraine“, доступний на YouTube-каналі „YaleCourses“. Ще є індивідуальні закордонні резиденції українських мистців, виступи українських письменників і письменниць на міжнародних майданчиках, благодійні концерти чи й тури українських музикантів‚ виступи на фестивалях..
В цілому йдеться про маштабне відродження української національної культури‚ про її неминучу деколонізацію‚ яка принесе для усього світу розуміння онтологічної відмінности і незалежности духовного життя України від Росії. На це націлена багатогалузева програма Українського інституту при Міністерстві закордонних справ України. Як свідчить його директор Володимир Шейко‚ „…це космічна відповідальність і космічне завдання – комунікувати Україну через культуру назовні і робити так, щоб про нашу країну не лише знали, а й розуміли, хто ми такі, звідки взялися, чого прагнемо і чим ми не є. І це надзавдання стало ще актуальнішим після повномаштабного російського вторгнення, коли значна частина світу раптом прокинулася з усвідомленням, що є країна в центрі Европи, про яку вони нічого не знають…
Нам належить іти шляхом деколонізація‚ а вона передбачає‚ що будь-яка культура має свою питому цінність… Ми вже знаємо‚ що жодної „великої російської культури“ не існує – це міт, вигаданий імперією для самопрославлення і пригнічення інших культур, які входили в тіло цього жахливого політичного утворення… Україна ж через сучасну культуру обстоює свою гідність, суб’єктність, самостійність, відновлює своє право голосу“.
Україна як країна самобутньої і глибоко людяної‚ гуманістичної культури не може не перемогти.