Мій побратим, реаґуючи на смерть Дмитра Павличка, пригадав характеристику видатних мистців, яку в радянські часи давали їм репресовані українці: „падличко, драч молодих поетес, простиступка“.
Я з ним знайомий чотири десятиріччя, ми ніколи не перебували в КПРС (на відміну від вище згаданої трійці), завжди залишались собою, чого б це не вартувало. Але, намагаючись обговорювати діяльність непересічних особистостей, в сотні разів більше обдарованих талантами, аніж ми, вперше мушу категорично не погодитись з побратимом.
Правдиву оцінку кожному з нас робить в історичному контексті нація, якій ми служили чи навпаки, проти котрої були спрямовані наші життєві зусилля. Вчинки людини розкладаються на важелі: з одного боку – позитивні діяння, а з іншої – негідні дії. Творець, оцінюючи користь людської істоти для людства після фізичної смерті тіла, користається аналогічними важелями.
Будь-який інший спосіб зарахувати когось померлого до героїв чи запроданців завше буде шкутильгати на суб’єктивність. Ми не є ангелами, хоча в ідеалі прагнемо ними стати, тобто, воліємо бути істотами без недоліків. Принаймні, для нашої родини.
Як на мене, об’єктивну оцінку колишнім членам КПРС мають право давати ще живі ветерани визвольного руху. Такі, як народні депутати перших скликань, колишні політв’язні Олесь Шевченко чи Микола Горбаль, з якими маю честь бути особисто знайомим і котрим бажаю міцного здоров’я та довгих років життя. Себто, сучасники-ровесники Д. Павличка, Івана Драча, Богдана Ступки можуть порівнювати власні життєві шляхи з долями тих, хто намагався пристосуватись до несприятливих обставин радянської та російської окупації.
Мені лише (чи вже) 63 роки. Вважаю, що після вірша „Два кольори“ Д. Павличко міг далі нічого й не писати, навічно закарбувавши власне ім’я в переліку видатних українців. За компроміси з режимом він сплатив страшну ціну ще за власного життя. Його донька Соломія 31 грудня 1999 року була вбита. Усі балачки про її депресію, отруєння чадним газом з наступним потопленням у власній ванні були лише примітивними спробами приховати черговий злочин, вчинений „орлами міністра Ю. Кравченка“. І геніяльний поет знав про це. Його примусили мовчати, щоб зберегти життя молодшої доньки Роксолани та онуки Богдани.
За сценарій фільму „Пропала грамота“ І. Драчу можна пробачити все. Бо це – неперевершена клясика українського кіно, як і „Вавілон ХХ“ І. Миколайчука. Останній зіграв головні ролі не лише в зазначених фільмах, а й в стрічці „Білий птах з чорною ознакою“, де в ролі Ореста відкрився Б. Ступка. Обоє: І. Миколайчук, Б. Ступка були отруєні.
Мене, як і моїх друзів, зробили українцями різні речі, події, книжки, спілкування з велетнями духу. Але поза всяким розумним сумнівом серед тих складових, що витесали нас такими, якими ми нині є, були і твори достойників, про котрі я згадав вище. Наразі більш об’єктивну оцінку всієї їхньої творчости та життєвого шляху дадуть вже наступні покоління українських громадян.
Миколаїв