Україна зараз у пеклі війни. Значна частина її території зайнята ворогом і частина населення залишилась на окупованих землях. Відверті та сміливі патріоти одразу висловили свою позицію і пішли з посад, інколи, навіть, незважаючи на погрози та залякування, траплялось, і тортури. В Запорізькій області подібних випадків нараховують немало. У Мелітополі директори міських шкіл написали заяви про звільнення. Мер Дніпрорудного Євген Матвєєв не тільки відмовився співпрацювати з ворогом, а ще й разом з городянами загороджував шлях у місто російським танкам. Заступник міського голови Енерґодара Іван Самойдюк четвертий місяць поспіль знаходиться у ворожому полоні за відмову співпрацювати. Голова Молочанської громади Ірина Липка не зламалася під багатоденним тиском окупантів після того, як вони її відверто викрали. Колишній Токмацький міський голова Ігор Котелєвський власним життям заплатив за відмову на пропозицію загарбників очолити місто (версію про самогубство друзі та знайомі загиблого вважають неспроможною). Всі ці керівники є справжніми патріотами, і Україна ними пишається.
Ґільйотина на фестивальній площі у Дніпрі
Проте, ми спостерігаємо на запорізькій землі і протилежні випадки, коли йдеться про відверто добровільне колаборантство. Що ж мотивує людину, керівника служити ворогові?
Наприкінці березня депутат Енерґодарської міської ради від партії „Опозиційна платформа – За життя“ Андрій Шевчик оголосив себе керівником міста, головою новоствореної „ради самоорганізації міста“. Він заявив, що цей орган виконує всі функції міської влади і що його підтримують місцеве козацтво та ветерани війни в Афганістані.
Коментар його записав пропаґандист з Москви, один з тих, кого спеціяльно завезли у місто великим автобусом констатувати „порядок на Запорізькій АЕС“. До речі, ніхто з персоналу ні на інтерв’ю, ні на коментарі не погодився, про „порядок на ЗАЕС“ розповідали російською мовою особи у погонах. Сам Шевчик „господарював“ недовго – 22 травня він отримав поранення у результаті вибуху саморобної бомби у власному під’їзді. Його терміново вивезли у Мелітополь, і чи працюватиме він надалі на своїй посаді – невідомо. В історії ж міста він може залишитися як добровільний колабораціоніст.
Колишнього Токмацького військового комісара Вадима Вітера скоріш за все варто вважати зрадником, ніж колаборантом, бо він є військовослужбовцем (у званні полковника!). Запорізькі ЗМІ пишуть, що він добровільно перейшов на бік загарбника та допомагає їм в прокладанні маршруту для ворожих колон на території (Токмацького) Пологівського району. Також він активно допомагає „зачищати“ Токмак від проукраїнського населення та виявляти громадян, які можуть сприяти ЗСУ та СБУ в наданні певної інформації. Про це теж повідомлялося у чисельних інформаційних джерелах Запо-різької области.
Токмачани призовного віку стверджують: він ще до російського вторгнення довгий час, прикриваючись посадою, шкодив мобілізаційній роботі, конкретно – формуванню територіяльної оборони міста, відправленню добровольців на фронт тощо. Подейкують, що за його протекцією керівником окупаційної влади сусіднього Молочанська призначено колишнього юриста комісаріяту – Олексія Аліпова.
У соціяльних мережах викладено чимало відеоматеріялів зі свят у Токмаці за участи колишнього воєнкома, де він відверто висловлюється за збереження радянських традицій. На мітинґу на честь Дня перемоги він називає вандалами та злочинцями осіб, котрі відбили георгієвську стрічку на пам’ятнику радянським воїнам. Де була СБУ? Чому мовчала влада? Що взагалі робити кам’яному солдатові із радянською зіркою на шоломі (після постмайданівської декомунізації) на українській землі? Невідомо.
Це все можна вважати прикладами свідомого колаборантства, метою якого є спрага до влади за будь-яку ціну, можливо, несприйняття української державности, зневага до національної ідеї, гідности, культурних цінностей, мови, традицій. До речі, сам молочанський „мер“ себе колаборантом не вважає, про це він неодноразово висловлювався публічно. Мовляв, пішов на відповідальну посаду аби зберегти у місті спокій та порядок. У його розумінні порядок, мабуть, передбачає проведення обшуків („бандерівців“, АТОвців) під дулом автомата, позбавлення людей права вільно висловлювати свої думки, викрадення українських чоловіків та жінок та неприховане мародерство.
Очолює список колаборантів Запорізького краю колишній нардеп від Партії реґіонів мелітопольський бізнесмен Євген Балицький, призначений окупантами гауляйтером области. Він ніколи не приховував симпатій до Росії, а після початку військового вторгнення щиро вітав нову владу. Зараз він здійснює репресії проти своїх співгромадян, допомагає продавати крадене українське зерно та пишається новим „соціяльним статусом“. Добровільне колаборанство Балицького є очевидним, а провина – доведена. Принаймні спільнотою.
Вочевидь, в умовах сучасної війни, навіть незначне на перший погляд колаборантство (симпатії до Путіна, співчуття загиблим на війні російським солдатам) може дорого коштувати Україні, оскільки сучасні інформаційні технології, засоби зв’язку швиденько перетворюють прихильників „руського миру“ на навідників ракет, корегувальників вогню тощо. Влада, здається, це своєчасно зрозуміла, і своєрідною реакцією на потенційні зрадницькі настрої стало прийняття у березні цього року закону про колаборанство, котрий передбачає кримінальну відповідальність за співпрацю з державою-аґресором, її окупаційною адміністрацією або її збройними чи воєнізованими формуваннями у військовій, політичній, інформаційній, адміністративній, господарській та трудовій сферах. Покарання за це передбачає до 15 років ув’язнення, а також обмеження доступу до зайняття посад, пов’яза-них із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування.
Новий закон формулює, з одного боку, ознаки колаборанства, включаючи інформаційну діяльність на користь аґресора та ворожу пропаґанду в закладах освіти, але ж, з іншого, не враховує конкретних обставин, які можуть для людини бути вирішальними у прийнятті рішення.
Подивившись під певним кутом на юридичне визначення колаборантства, прихильником „руського миру“ можна було вважати певним чином і колишнього президента України Петра Поро-шенка з його „ліпецькою епопеєю“. Чому б ні? Він сплачував податки до російського бюджету, з цих коштів виготовляли снаряди та ракети, які зараз руйнують наші міста та забирають життя людей. Логіка безперечна.
За словами політичного експерта Олега Постернака, деякі формулювання означеного закону є недостатньо точними, тому можуть торкнутися широкого кола осіб, котрих не слід відносити до колаборантів.
З точки зору законодавства колаборантами не можна вважати працівників так званої критичної інфраструктури, комунальних підприємств, котрі забезпечують життєдіяльність територій. Але ж поліція теж забезпечує… Де знаходиться межа? Її не існує, а коли так, то ї відповідальність теж перетворюється на ефемерне поняття. Заради справедливости було б логічно окреслити у законі перелік конкретних професій, назвати конкретні випадки або прецеденти, інакше виконання закону перетвориться у полювання на відьом, як було з люстрацією.
У Дніпрі кілька років тому подібна „люстративна евфорія“ настільки захопила громадян, що на площі зняли скляну кулю, а замість неї встановили гільйотину у вигляді тризуба. Потім схаменулися, прибрали. Поліціянти спокійно спостерігали, як „патріотично налаштована громадськість“ у вигляді спортових молодиків кидала у смітники керівників закладів та урядовців. Навіть, бізнес такий існував – люстрація на замовлення, за гроші. Зараз посміхаємось, а тоді було не до жартів.
Енерґодарські рятувальники на акції протесту.
Сьогодні певна кількість українців на окупованих територіях так чи інакше співпрацює з загарбниками – це є безперечним фактом. Згідно законодавства, така співпраця може бути як аморальним вчинком, так і злочином. Чи треба в такому разі чекати рішення суду, який має кваліфікувати колабораційну діяльність та призначити покарання за неї? Може варто припинити її у такий спосіб, як у випадку з Шевчиком? Бо його вважають відкритим, добровільним колаборантом.
Дійсно, українські педагоги в окупації опинилися у складній ситуації, багато з них вважають, що треба йти на співпрацю з ворогом аби вижити. Трохи простіше доведеться працювати у нових умовах вчителю фізики, математики або біології, хоча виховна складова російського режиму в загальноосвітньої школі є пріоритетною. А що робити вчителю історії? Було б справедливо, якби вчителі-предметники в окупаційних школах займалися тільки викладанням, але навряд чи окупанти з цим погодяться. Яким чином це контролювати з українського боку? Хто цим має займатися? Питань більше, ніж відповідей.
Сьогодні на багатьох окупованих територіях патріотично налаштовані українці самоорганізуються, створюючи інтернет-спільноти для обговорення злободенних питань. Однією з них, безперечно, є ставлення до колаборантів. Люди обмінюються інформацією, своїми думками відносно вчинків публічних осіб, керівників, посадовців. Але проблемою такої комунікації можна визначити незбалансованість думок, нестриманість та категоричність, котрі дуже часто перетворюються на образи. Цілком зрозуміло, що емоції переповнюють нас під час війни, загострюють наші почуття та, трапляється, змінюють ставлення до свого найближчого оточення. Колишні друзі перетворюються на ворогів, поважне ставлення – на зневагу, бо напруження в суспільстві сягає апогею.
Чи варто у такій ситуації чіпляти ярлики, не розібравшись у причинах поведінки людини? Називати злодієм лікаря, що продовжує рятувати хворих? Вчителя, котрий попри загрози та величезний тиск намагається зберегти свою гідність, але має годувати дітей? Або підприємця, якого окупаційна влада змушує сплачувати податки? Мабуть, ні. Треба самому собі надавати команду „Стоп!“.
Бо слово, як і лезо гільйотини, вбиває. Ми не маємо права вбивати своїх співвітчизників, які виїхали з окупації, адже вони, ризикуючи життям, потяглися не за кращою долею, а зберігали себе, дітей та водночас висловлювали рішучий протест загарбникам. Ми не можемо звинувачувати наших колеґ, сусідів, знайомих, які не мали можливости виїхати через особливі обставини, котрі слід враховувати. Окрім випадків добровільного колаборантства.
Всі ми – одна родина, єдина нація, здатна витримати всі труднощі. Бо ми – сильні!