КРОПИВНИЦЬКИЙ. – Війна. Руїни. Тяжкі втрати. Кров. Біль. Страждання. Світ здивувався нашій сміливості тільки зараз? Але ми завжди були такими. Хай ці краплинки історії стануть ще одним доказом неминучости нашої перемоги!
У часи зародження та становлення радянської влади у наших краях діяло чимало повстанських загонів. Через кілька років влада, зміцнівши, буквально виполювала їх і членів їхніх сімей, репресовувала, висилала, розстрілювала, вбиваючи таким чином, як вона вважала, „заразу“ вільнолюбства. Однак ті, хто залишився живий до початку 1930-их, чинили посильний спротив Голодомору.
Василь Бондаренко із села Ново–станкувата 19-річним юнаком служив у загоні отамана Гризла. У січні 1933-го аґітував проти колгоспного ладу, саботував хлібозаготівельні роботи. Через два місяці і через тиждень після арешту, у березні 1933-го, помер під час слідства в ув’язненні.
Лаврін Ковалюк, старший за Василя, із села Мар’ївки, в Першу світову потрапив у німецький полон, на початку 1919-го повернувся додому, займався хліборобством, мав зв’язки з повстанцями, які воювали проти радянської влади. Його брата Василя чекісти розстріляли. Лаврін аґітував проти колективізації, хлібоздачі, самоооподаткування. У березні 1930-го засуджений до п’яти років концтаборів.
Андрій Довгий на час Голодомору, за нинішніми мірками, був уже пенсіонером. Родом був із Новотишківки, а проживав у селі Іванівці. Брав участь у боротьбі проти червоних військ – у 1928-му році добровільно здав револьвер і кілька сотень кулеметних патронів. Сини Микола і Григорій свого часу належали до повстанського загону Батрака. Ясна річ, він вів аґітацію проти заходів партії і влади.
Іван Ратуш, родом із села Вернівки (приєднане до Перчунового), проживав у селі Миколаївка. У справі вказано: „1920 року був у повстанському загоні Базилевського, який нараховував близько ста бійців і оперував на терені Зінов’євського округу: налітали на реґулярні червоні частини, обстрілювали ешелони з червоноармійцями“. У 1930-му році розкуркулений, мав бути арештований „за першою категорією“, але із села зник, переховувався. Через деякий час з’явився і активно налаштовував односельців проти колгоспної системи та хлібоздачі. За що й запроторений у концтабори.
Сергій Григорович Омельченко у селі Богодарівці вважався крупним куркулем: до революції мав 250 десятин землі. Тож пішов захищати свою власність – у 1921 році був у повстанському загоні Аврамчука, який згодом втік за кордон. Повстанцями були вбиті перші голова сільради Білоус і секретар партосередку Галузинський. Загін мав зв’язок із сусідніми повстанськими загонами під проводом Батрака і Безвершенка.
Уперше був розкуркулений у 1921 році. Але тоді, очевидно, не розорили повністю, бо через дев’ять років розкуркулили удруге. Але колишній повстанець не змирився: вимагав повернення своєї хати, в якій розмістилось правління артілі. Ясна річ, хату йому не повернули, а заслали у Північний край.
Григорій Дончук із села Новодо-брянка, як сказано у справі, у 1918-1920 роках створював загони Віль-ного козацтва, їздив по селах, аґітуючи в армію УНР, певний час був отаманом повстанського загону, який оперував на теренах Перво-майського та Зінов’євського округів, розстрілював більшовиків, згодом злився із загоном Нестеренка, після ліквідації повстанського руху вернувся в село з двома підводами ґвинтівок та кулеметом. Але, очевидно, впевнившись, що збройна боротьба не дала результатів, взявся за хліборобство. Мабуть, господарював непогано, бо на початок 1930-го року влада вважала його куркулем-експертником. Був він позбавлений виборчих прав і вважався непримиренним ворогом радвлади. Г. Дончук не лише виступав проти колгоспного ладу і хлібозаготівель, а один з небагатьох на той час відкрито аґітував за самостійність України. У березні 1930-го його засуджено до розстрілу.
Так викорінювали український повстанський дух.