24 лютого 2022 року почалася збройна аґресія Російської федерації проти України, а вже з початку березня 2022 року стала надходити інформація про вчинення військами Російської федерації на території України дій, які носять ознаки геноциду, визначені в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Однією з таких дій стало примусове вивезення українських громадян на території, що були окуповані до 24 лютого 2022 року, а пізніше – їхня депортація на територію Російської федерації та Республіки Білорусь. Вивезення відбувалося з районів активних бойових дій, а також із зайнятих російською армією населених пунктів Київської, Чернігівської, Харківської, Сумської, Запорізької, Донецької, Луганської, Херсонської областей.
Особливо гостро в цьому контексті постала проблема депортації на територію РФ українських дітей, зокрема дітей, позбавлених опіки та батьківського піклування, дітей-сиріт та дітей, які фактично позбавлені батьківського піклування через їхню загибель вже після початку війни.
Факт депортації дітей є складовою злочину геноциду. Напади на частину населення з метою асиміляції цього населення, в даному випадку української нації, достатньо, щоб кваліфікувати те, що відбувається, як геноцид.
Юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення розслідування. Це, однак, не позбавляє експертів можливости вивчати ситуацію та оприлюднювати дослідження, і цей процес уже розпочався. Першими дії Росії в Україні геноцидом визнали у квітні парляментарі Естонії, Латвії та Канади. 10 травня сейм Литви одноголосно визнав Росію терористичною державою, а сенат Чехії 11 травня ухвалив постанову про визнання злочинів російської армії в Україні геноцидом українського народу. 14 квітня Верховна Рада схвалила постанову „Про вчинення Російською федерацією геноциду в Україні“, таким чином проголосивши дії російських військ на українській території геноцидом. Комісія ООН визнала воєнним злочином депортацію Росією українських дітей з окупованих територій України.
Переміщення дітей не було виправдано міркуваннями безпеки або станом здоров’я.
Таким чином, за своїм згубним впливом та кінцевою метою депортація українських дітей до РФ, а також на тимчасово окуповану нею територію Криму, де національна ідентичність неповнолітніх поступово викорінюється через примусову русифікацію, пропаґанду в ЗМІ, „просвітницькі“ розмови з представниками Російської православної церкви, нав’язування культурних зразків та традицій, може бути прирівняна до злочину геноциду у формі насильницького передавання дітей з однієї захищеної групи до іншої.
Сама Росія не приховує того, що вивозить дітей за власним рішенням, використовуючи евакуацію як виправдання своїх злочинних дій. Докази надала сама російська влада. Це – офіційний сайт Кремля, де Володимир Путін обговорює ситуацію з Марією Львовою-Бєловою та пропонує змінити законодавство, щоб дозволити негайне усиновлення українських дітей російськими сім’ями. Та й російське телебачення транслювало кадри, як росіяни штурмують дитячі будинки в Україні і забирають дітей. Зміни російського законодавства, яке вони плянують, дозволяють менш ніж за 24 години змінювати громадянське становище цих дітей, змінювати їхні прізвища, імена, місця народження та дати народження таким чином, щоб вони стали ідеальними маленькими росіянами.
Нині в Росії перебуває понад 16 тис. українських дітей, дві тис. з яких – сироти.
Росія розселяє їх по всій своїй території, змінює їхні імена та прізвища.
Сьогодні наводяться різні цифри щодо кількости дітей, які були незаконно вивезені в Росію, але для кваліфікації кількість – не арґумент. Найбільшу небезпеку становить вивезення двох тис. дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування, враховуючи запляновані зміни до законодавства РФ щодо спрощення процедури усиновлення українських дітей російськими родинами. Крім того, Росія умисно перешкоджає у доступі до інформації, пов’язаної із процесами так званої „евакуації“. Такі перешкоди створюються як для компетентних органів України, так і міжнародних організацій і представників громадянського суспільства.
Російська влада примусово розселила українських дітей по 57 реґіонах Росії. З початку широкомаштабного вторгнення російської армії на територію України з Росії вдалося повернути тільки 323 дитини. Повернення з РФ на територію України таких дітей – вкрай складний і довготривалий процес. Передусім це пов’язано з тим, що після так званої „пашпортизації“ та усиновлення (віддання під опіку) українських дітей фактично встановити дані цих дітей неможливо, адже росіяни умисно змінюють і знищують їхні персональні дані, щоб їх неможливо було встановити.
Росія несе відповідальність геноцид і вчинення звірств, які свідчать про намір знищити український народ. Президент РФ В. Путін несе індивідуальну кримінальну відповідальність за воєнні злочини незаконної депортації та примусового переміщення дітей з окупованих територій України на територію Російської федерації. Саме за це він і отримав ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду.
Заяви багатьох держав про визнання геноциду – це демонстрація їхньої політичної волі. Крім того, такі заяви є індикатором, що ці держави готові допомагати в документуванні та розгляді справ щодо злочину геноциду – враховуючи складність доведення, його тривалість та високі витрати на документування та кваліфікацію, підтримка в розгляді справ щодо геноциду надзвичайно важлива. Згадані заяви також привертають увагу до злочинів, які мають ознаки геноциду, і створюють політичний тиск на інші держави та інституції в контексті зобов’язання попередити геноцид. Це зобов’язання передбачене Конвенцією про геноцид і може проявлятися, зокрема, у будь-яких політичних та дипломатичних заходах (публічний тиск на політичне лідерство РФ, сприяння в організації гуманітарних коридорів та забезпечення гуманітарної допомоги людям, що залишилися на окупованих територіях тощо), спрямованих на попередження геноциду.
Загалом світова спільнота зобов’язана попереджувати геноцид, реаґувати, коли фіксуються ситуації та події, що мають ознаки геноциду або створюють небезпеку геноциду. Перед Україною, в свою чергу, стоїть завдання документувати злочини, правильно їх кваліфікувати та не давати можливість світовій спільноті їх ігнорувати, адже непокараний злочин – це запрошення до здійснення наступного, тільки покаране зло ніколи не відродиться в майбутньому. З цього й потрібно виходити, коли колективний Захід розглядатиме питання, що далі робити з Росією.
Зараз приходить час, коли можливо спільними зусиллями з Україною, раз та назавжди покінчити із загрозою з боку РФ, і вона перестане існувати у нинішньому вигляді. Інакше у всій европейській, та й світовій політиці, ще років з п’ятдесят буде домінувати активна російська загроза.