Є на Черкащині чудова місцина на лівому березі Дніпра, біля славетного, історичного села Прохорівка, поблизу урочища Ревучого на первісній течії Славутича. Оточена віковічними соснами та дубами возвеличується ще одна духовна вершина України – Михайлова гора. Назва ця давня, але відповідає вона саме тому, що тут тривалий час жив і творив, знайшов вічний спочинок великий син України, видатний вчений, письменник, публіцист, фолкльорист Михайло Максимович. Він належить до людей значного наукового діяпазону, яких називають вченими-енциклопедистами, оскільки його дослідження, геніяльні відкриття сягають багатьох галузей наукового пошуку: від ботаніки, мінералогії до історії, мовознавства.
Відомий М. Максимович і своїми ориґінальними літературними творами, серед яких низка прекрасних віршів, у тому числі й відомого вірша “Ой, як дуже за тобою тужила Вкраї-на”, присвяченого Тарасові Шевченку. Тобто його можна зарахувати до плеяди відомих українських письменників.
Неперевершеним за ґрунтовністю викладу тривалий час залишалося його унікальне дослідження слов’ян-ських мов. У серії статей він дає їх клясифікацію, проводить детальну аналізу мовотворення. Він створив унікальний український етимологічний правопис, який за своєю популярністю та доступністю дістав наз-ву “максимовичівка”. Для багатьох вчених-мовознавців його дослідження залишаються базовими при вив-чен-ні мовних процесів України. Тоб-то Максимович залишиться для нас і як видатний вчений – мовознавець.
Відомо, що першою базовою освітою вченого стало природознавство. Працюючи викладачем Московсь-кого університету, він став директором ботанічного саду при університеті, професором ботаніки. Він – автор цілого ряду термінів у ботаніці (зокрема, “тичинка” тощо), які вживані до цього часу. Саме тому М. Мак-симовича називають одним з основоположників української ботаніки.
М. Максимович практично найпершим зібрав і опублікував збірник “Малоросійські пісні” ще у 1827 році, коли українська мова та пісня були незнані в колах інтеліґенції, були сумними привілеями лише села, провінції. І перше видання, і особливо друга збірка “Українські народні пісні”, яка побачила світ у 1834 році, мали шалений успіх, викликали вели-чезний інтерес до українського фолкльору серед представників інших слов’янських народів, та, насамперед, серед своїх безбатченків.
У 1830 році М. Максимович почав видання першого українського альманаху “Денниця”, який виходив протягом п’яти років.
Відомий Максимович і як організатор навчального процесу у вищій школі. Саме він у 1834 році став першим ректором Київського університету Св. Володимира (нині Київський національний університет ім. Т. Шев-ченка). Тут він одночасно був деканом філософського факультету.
Але у 1835 році він покинув керівництво університетом, а у 1845 році взагалі його відправили у відставку. Як справедливо вказують сучасники вченого та дослідники його творчости, що головними причинами відставки стали зв’язки Максимовича з тогочасними проґресивними діячами України та Росії, його українофільські погляди, які надто не подобалися міністерству освіти.
Родина М. Максимовича переїхала до садиби на Михайловій горі поблизу села Прохорівка на Канівщині. Саме тут для вченого настав надзвичайно плідний період його творчости. Особливу увагу вчений приділяє історії України, історичному краєзнавству, археології.
Учений доводить, що українська мова (він називає її південноруською) є більш давньою, ніж російська, а її стосунок до останньої – такий, скажімо, як чеської до польської. Важко переоцінити фундаментальні дослідження вченого щодо історії Київської держави, козаччини, гайдамацького руху. І нині історичні праці вченого є методологічною основою для становлення історичної науки України, окремих її розділів, зокрема, історичного краєзнавства.
Серед тих з ким М. Максимович підтримував тісні творчі та особисті зв’язки – Петро Гулак-Артемовський – український поет, культурно-освітній діяч, ректор Харківського університету, поет Євген Гребінка, вчений Микола Костомаров, видатний російський актор Михайло Щепкін, польський поет Адам Міцкевич, Микола Гоголь.
Особливі відносини склалися між М. Максимовичем та Т. Шевченком. У березні 1858 року хворий Т. Шев-ченко записав у своєму щоденнику: “Услід за лікарем відвідав мене найшанованіший Михайло Олександ-рович Максимович”.
Великий Кобзар неодноразово бував в гостях у вченого на Михай-ловій горі. Тут він малював, писав вірші, відпочивав душею. Перебу-ваючи востаннє в Україні у 1859 році Т. Шевченко гостював у Максимо-вичів. Саме тоді він малює портрети Михайла Олександровича та його дружини Марії. Розповіді вченого мали значний вплив на його творчість. Саме М. Максимович навесні 1861 року, перепливши човном Дніпро, вказав місце, де хотів знайти свій вічний спочинок Т. Шевченко.
Про великого сина України М. Мак-симовича згадують насамперед у селі Богуславець, Золотоніського району Черкащини, де на хуторі Тимківщина народився видатний вчений, у Новгород-Сіверському, де закінчив гімназію, в Києві, де творив університет, який нині є флагманом української вищої школи, науки.
Однак варто згадати низку тверджень щодо особистого життя вченого, його сім’ї, родичів, нащадків. Тут, безумовно, піде мова, про його дружину – красуню Марію. Та не лише про неї, а про стосунки між нею і Т. Шевченком. У ряді публікацій, в приватних розмовах стверджують, що між Тарасом і Марією Максимович існували не лише дружні відносини, і що син Олексій був дуже схожим саме на Шевченка. Таких поглядів притримувалися чимало дослідників.
Цікавою є протилежна думка Марієти Шагінян, яка у книзі “Тарас Шевченко” (1939 р.) стверджує, що близьких відносин між Тарасом та Марією не існувало в природі. Що ж, достеменно довідатися про справжню ситуацію можливо не доведеться ніколи. Але погляньмо на це питання дещо з іншого боку. Відомо, що М. Максимович помер у 1873 році. Дружина пережила його майже на 17 років. Вже тоді слава про Шевченка значно переважила Максимовича. Однак вона жодним словом не стверджувала, що її син Олексій був якимось чином пов’язаний з Шевченком. Що ж, це її справа. А як же відносився сам Олексій до цих чуток?
Відомо, що син Максимовичів закінчив пансіонат при Київській гімназії, а потім юридичний факультет Московського університету. Працював мировим суддею у Ревелі, а потім майже 20 років в судовій колеґії Вітебська. Його вважали надзвичайно знаючим юристом. Помер він у 1922 році і похований поряд з батьками на Михайловій горі. Ніколи і ніде він не ставив під сумнів батьківство Михайла. Що ж можливо і він не вважав за необхідно розворушувати сімейні таємниці. Можливо його діти про це згадували? Все ж таки Шевченко для них вже був тим кумиром, який міг послугувати становленню біографії, кар’єри.
У сім’ї Олексія було п’ятеро дітей. Старший син Борис став генералом. Про інших дітей Михайла, Григорія, Олександра, Олексія до нас дійшли скупі дані. Але всі вони вважали себе гідними внуками саме М. Максимо-вича.
Більш знамениті онуки Олексія Максимовича. Зокрема один із них – Архиєпископ Західно-Американ-ський і Сан-Франциський Іоан, син старшого сина Бориса. Це наш сучасник, який став блискучим богословом. Жив і служив Божу службу в Юґославії, Китаї, Сполучених Штатах Америки, де і помер. Похований в Сіетлі. В 1994 році причислений до лика святих Синодальною церквою. У своїй біографії він відзначав, що його прадідом є великий вчений М. Максимович.
Син наймолодшого сина Олексія, онука М. Максимовича також Олек-сія, – Григорій народився у Варшаві у 1904 році. Після закінчення Кате-ринославського гірничого інституту працював гірничим інженером. Зго–дом він очолив катедру Перм-ського державного університету. Він відзначився фундаментальними роботами в нафтовій геології, гідрогеології, гідрогеохімії, геоморфології, сейсмології. Відомі його праці з історії науки. В сім’ї Г. Максимовича навіть натяки на якесь походження від Шевченка називали “бабськими плітками” і надзвичайно гордилися, що вони похо-дять з роду великого М. Макси-мовича.
М. Максимовича в міру своїх можливостей також вшановують його земляки. На місці садиби вченого на хуторі Тимківщина нині росте могутня липа, яку в народі називають “липа Максимовича”, а ще над ставком проходить стежина його імені, в школі – народний музей вченого.
І коли вийдеш на це святе місце, раптом на всю обшир розкривається краєвид мальовничої України. Так на цьому рівнинному місці садиба знаходилася знову ж таки на горі, яка возвеличила іще одного видатного сина України – М. Максимовича, який є гордістю всього світового українства.
Анатолій Чабан, доктор історичних наук, професор