9 червня, 2017

Акція „Вісла“ – от що було геноцидом

Після встановлення нових кордонів між СРСР та новою комуністичною Польщею‚ внаслідок Другої світової війни, тільки 700 тис. українців залишилося на території Польщі, хоч у міжвоєнний час на території ІІ Польської Республіки проживало понад 5 млн. українців. З встановленням нових кордонів почалась спільна совєтська-польська акція „добровільного переселення”. Та дуже скоро вона перетворилася в насильство.

Все ж таки на січень 1947 року ще понад 150 тис. автохтонів-українців залишилось на території Польщі.

І вже у січні 1947 році Генеральний штаб Війська Польського (ВП) почав плянувати виселення решти українського населення.

16 квітня 1947 року видано у Варшаві за підписом Міністра громадської безпеки бриґадного генерала Станислава Радкевича та Міністра національної оборони маршала Міхала Жимерського „Проєкт організації спеціяльної операції „Схід“, де у першому реченні утаємниченого доручення сказано: „Остаточно розв’язати українське питання в Польщі“. Також підкреслювалося‚ що акція здійснюється супроти всіх проявів української національности, включно з лемками та мішаними польсько-українськими родинами.

28 квітня 1947 року шість польских дивізій оточили українські села. Водночас підрозділи спецслужб СРСР та Чехословацької прикордонної сторожі забльокували східній та південний кордони Польщі. О 4-ій години ночі Оперативна група „Вісла” під командуванням заступника шефа Генерального штабу Війська польського бриґадного генерала Стефана Моссора розпочала виселення 150 тис. українців до воєводств північної та західньої Польщі.

Акція тривала понад чотири місяці‚ майже до вересня 1947 року. На 31 липня 1947 року‚ за польськими даними, було переселено 140,575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3,800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1‚466 членів українського Руху опору.

1 серпня 1947 року Таємна інспекція Державної Комісії з безпеки наказала командувачам Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території‚ – без огляду на їхню льояльність до держави чи партійну належність‚ а також організувати контрольні бриґади для перевірки кожного виселеного села, щоб там не залишилася жодна українська чи змішана родина.

До кінця 1947 року у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено туди близько 14 тис. осіб польської національности.

Акція відзначалася страшним свавіллям. На доручення польської міліції навіть польські селяни знищували цілі українські села‚ вбиваючи дітей і жінок. Арештованих українців‚ яких судили‚ вбивали негайно після вироку.

29 серпня 1949 року урядовим декретом Польща позбавила українців права на господарства з яких вони були виселені‚ і на залишене там майно.

У квітні 2000 року я мав особисті зустрічі з Президентом Польщі Олександром Кваснєвським та з представниками уряду Польщі і Сейму. Президент висловив симпатію до української національної меншини та співчуття до її поневірянь. Були запевнення, що бодай у символічний спосіб будуть виправлені деякі наслідки Акції „Вісла“, зокрема йшлося про повернення релігійних і культурних маєтків‚ Українського Народного Дому у Перемишлі та деяких нерухомостей Української Греко-Католицької Церкви. Також обговорювалося тема надання пенсій для колишніх в’язнів табору у Явожні.

На 2007 рік припадало 60-річчя Акції „Вісла“. У грудні 2006 року Світовий Конґрес Українців звернувся з спеціяльним закликом до Польщі‚ нагадуючи про вимоги, котрі були обговорені з Президентом А. Кваснєвським ще 2000 року. Заклик викликав велике зацікавлення в Польщі та в Україні. Відтак пішов лист-меморандум до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Сейму Польщі з цими вимогами. Копії ми надіслали до Ради Европи, Европейського Союзу, Організації з Безпеки і Співробітництва в Европі та Організації Об’єднаних Націй. При кінці березня 2007 року було подано окремий лист до Прем’єр-міністра Леха Качинського, з пропозицією спеціяльної зустріч. 26 квітня 2007 року ми‚ тобто СКУ‚ отримали відмову.

Відзначення в Перемишлі 27-29 квітня 2007 включало подорож до села Павлокома, 40 кілометрів від Перемишля‚ де на світанку 3 березня 1945 року відділ Армії Крайової атакував село і вимордував 366 українців. Цей напад і вбивство мав намір вказати: „Тепер тут буде Польща”. Нині Павлокома — село з етнічно однорідним населенням — польським. Відзначення також включало наукову конференцію польських та українських науковців‚ під час якої представник польського Інституту національної пам’яті намагався прив’язати Акцію „Вісла” до Волинських подій 1943 року.

В неділю вранці учасники конференції вислухали літургію у Катедрі св. Івана Хрестителя і пішли походом на військовий цвинтар у Пікуличах, де перепоховані тлінні останки приблизно 2,000 вояків Української Галицької Армії, полонених та інтернованих у польському таборі‚ які померли внаслідок епідемії дизентерії і тифу у 1920-1921 роках‚ та 47 воїнів УПА‚ ексгумованих з сіл Лишні та Бірчі. Вони згинули у бою з поляками або були розстріляні ще у 1946 році‚ але яких справа перепоховання тягнулася до 2000 року.

До речі‚ у грудні 2003 року за дорученням керівника державної адміністрації Підкарпатського воєводства були зняті інформаційні таблиці з могил‚ бо таблиці вказували, що ці воїни боролись проти Польщі і тим, на погляд поляків‚ ображали польське національне почуття‚ хоч ці написи були узгоджені між Об’єднанням Українців Польщі та польською радою Охорони пам’яті, боротьби та мучеництва.

На завершення відбулася академія у Катедрі св. Івана Хрестителя. При цьому треба сказати, що ця наша катедра знаходиться у підніжжі колишньої нашої церкви яку призначено греко-католицькою згідно з Конкордом між Польщею і Ватиканом ще 1925 року, але яка від 1946 року маю ім’я – костел св. Тереси‚ і належить кармелітам.

Кілька днів раніше я відвідав костел і побачив‚ що на стінах замість ікон висять таблиці в пам’ять поляків‚ „загиблих з рук банд УПА“.

15 травня 2007 року Світовий Конґрес Українців вислав листа до Папи Бенедикта ХVІ в справі антиукраїнських написів у костелі Св. Терези в Перемишлі. Копії листа пішли до Кардинала Йосифа Ґлемба, Патріярха Любомира Гузара, Митрополита Івана Мартиняка та до Об’єднання Українців Польщі. Було тримано схвального листа від Патріярха Любомира. Не надійшла відповідь від Папи.

Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього була прийнята і запропонована для підписання резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948 року, тобто після вище визначених актів геноциду 1944-1947 років, але до декрету позбавлення права на господарства з 1949 року. Вона не має зворотного впливу, одначе‚ окреслює, що собою становить геноцид.

Немає найменшого сумніву, що Акція „Вісла“ фактично є одним з найголовніших складових елементів даного злочину.

Щодо елементу убивства, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення, то підсумки самих поляків з 31 липня 1947 року тут вистачальні: понад 140 тис. переселених і т.д.

26 червня 2016 року десяток польських молодиків напали на похід українців до Пикулицької могили борців за волю України. Поляки-кресов’яни йшли поруч і вигукували: „Перемишль зажди польський!” Кілька напасників вдерлися на вулицю і намагалися зупинити похід. Поліція не реаґувала.

10 грудня 2016 року колона польських правих організацій „Маршу орлят перемиських і львівських” під патронатом посадника міста Роберта Хоми проходила біля Українського Дому у Перемишлі і кричала „Смерть українцям!”.

Зовсім недавно‚ 26 квітня цього року‚ польські хулігани знищили пам’ятник УПА у Грушовичах. Цей акт вандалізму був санкціонований місцевою‚ владою і схвалений Міністерством культури Польщі та польським Інститутом національної памя’ті. Ось так виглядає Польща сьогодні.

Ми прощаємо полякам наше трагічне минуле‚ бо це наш український християнський обов’язок. Одначе‚ ми не будемо сприймати шовінізму мовчанкою. Держава‚ яка вважає себе цивілізованою‚ має певні зобов’язання. Ми ніколи не забудемо жертв‚ ані нашої прадідівської землі. Ми вимагаємо повернення наших духовних і культурних храмів, будинків, відшкодування за втрату наших сіл‚ хуторів, лісів тощо.

Богдан-Ігор Антонич‚ син священика, уродженець Лемківщини писав:

Боюсь згасити світло лямпи, 

бо може стати ще страшніш, 

і ніч, розкладена на ямби, 

у серце вбилась, наче ніж. 

Ніяк заснути! Кличуть півні, 

годинник б’є і місяць лине. 

Мій сон, мій голос неспокійний 

в моїй трагічній Батьківщині…

Не сміємо забути нашу трагічну Батьківщину. У 70-ту річницю ганебної Акції „Вісла” згадаймо події і вшануймо пам’ять потерпілих. Слава Лемківщині! Слава Україні!

Ню-Йорк

Коментарі закриті.