4 червня минуло 100 років з часу підписання Тріянонського мирного договору, за яким Угорське королівство втрачало більшу частину своїх теренів. (Тріянон, власне, – це одна з резиденцій французьких королів, де й поставили свої підписи під заключною угодою представники Угорщини та держав-переможців у Першій світовій війні). З того часу назва пишного палацу біля Версалю стала для угорців не менш сакральною раною, ніж поразка від турків у битві під Моґачем 1526 року, коли Угорщина була розірвана на частини і на кілька століть втратила незалежність.
Давня рана вже зажила, а нова ніяк не затягувалася. Будапешт всю міжвоєнну політику спрямував на повернення територій. І зрештою „обрізаній Угорщині“ (як прозвали її самі мадяри) у полум’ї Другої світової війни вдалося прирости угорськими терени Словаччини, Сербії, Північної Румунії і навіть окупувати ціле Закарпаття. Лише один угорський анклав, де мешкав субетнос так званих сейкелів, що залишилися в глибині Румунії, опинився поза межами гортіївської Угорщини.
Певна річ, це далеко не відтворювало межі Угорського королівства, однак‚ в Угорщині знову з’явилися великі національні меншини – українці, серби, румуни, словаки. Адже ідеально провести кордон у цьому переплетеному клубочку Европи ніяк не виходить, та Будапешт і не прагнув цього, намагаючись під час світової пожежі відхопити якнайбільше територій.
Але жадібність згубна. Після поразки гітлерівської коаліції, членом якої Угорщина була з 1939 року, всі територіяльні набутки Будапешту посипалися, як картковий будинок. У 1947 році новими підписами було підтверджено стару Тріянонську угоду. І хоча соціялістична Угорщина опинилася в одному військово-економічному бльоці з СРСР, Чехословаччиною, Румунією, міжвоєнне гасло „Ні, ні, ніколи!“ хоч і не транслювалося з високих трибун, але жило у масовій свідомості.
Зміна кордонів малоймовірна
Друге дихання воно здобуло після падіння комуністичного режиму та скасування цензури. Різні політичні сили почали голосити про вікову кривду, заподіяну угорському народові, про потребу відновлення історичної справедливости. Проте входження до Европейського Союзу не тільки Будапешту, а й сусідів Угорщини, робить політику зміни кордонів малоймовірною навіть у далекій перспективі. А найбільші угорські анклави знаходяться саме в Румунії (до 1.5 млн. мешканців) та в Словаччині (до 500 тис.).
Україна зі своїми 150 тис. угорців є лише четвертою, пропустивши наперед ще й Сербію (до 300 тис. угорців). Однак‚ Будапешт, особливо за влади Віктора Орбана, який поставив взаємини з закордонними угорцями наріжним каменем своєї політики, не забуває посипати голову тріянонським попелом.
Щоправда, відзначення сторіччя Тріянону проминуло без надмірного нагнітання національної істерії під означенням вимушеної у 1920 році „диктатури миру“. Але і тут істина далека від угорського світосприйняття, бо дві третини втрачених територій Угорського королівства – це теперішня Хорватія, Словаччина, Закарпаття, сербська Воєводина, третина Румунії. Й історичних прав на них угорці не мають, зважаючи, що до Першої світової війни навіть за офіційними переписами угорці складали меншість у своєму королівстві. Себто, на початку слід говорити про історичну кривду для сусідніх народів, які опинилися під владою угорців, і після Першої світової війни нарешті визволилися. (В Румунії День підписання Тріанонської угоди проголошено національним святом.)
Так, велика кількість угорців опинилася поза межами Угорщини (350 тис. повернулися на Батьківщину ще до 1924 року). Але подібні трагедії переживали й інші народи. Мільйони українців теж опинилися поза Україною – на Кубані, Курщині, Берестейщині, в Польщі, Словаччині, Румунії. Угорці не зазнали жахіть насильницької депортації, яку пережили сотні тисяч польських українців.
Свої історичні терени втратили німці, яких ще й мільйонами депортували з Чехословаччини, Польщі, Югославії, СРСР. Ця національна травма куди кривавіша за Тріянон, але ми не чуємо з уст німецьких політиків заяв про споконвічний Кеніґсберґ чи Судети.
Зрештою, на післятріянонській мапі національностей чітко видно, що угорська меншина зосереджена переважно в прикордонній смузі сусідніх держав, як це спостерігаємо і на Закарпатті. Адже при укладанні такої складної угоди виходять не тільки з етнічних чинників, але й з економічних та природних.
Річка Тиса
Тому природна перешкода – річка Тиса та залізнична гілка від Ужгороду до Хусту й визначила перебування навколишніх територій, в тому числі заселених угорцями, в межах Чехословаччини, а згодом СРСР. З таких же мотивів пів сотні тисяч закарпатських українців опинилися в Румунії, проживаючи на іншому боці Тиси, по якій був визначений кордон між Прагою та Бухарестом. Так само за основу словацько-українського кордону була покладена залізнична гілка Великий Березний-Ужгород, внаслідок чого четвертина всього українського населення Угорської Русі опинилася в Словаччині, а тимчасовий кордон з роками перетворився на постійний.
Новий район в Україні
Але якщо президент Хорватії висловив обурення цьогорічними Тріянонськими жестами Будапешта, то Україна піднесла угорцям подарунок у вигляді Берегівського району, який плянується розширити після адміністративної реформи. Адже ще кілька тижнів тому все Закарпаття мало бути поділене на чотири райони – Ужгородський, Мукачівський, Хустський та Тячівський. Але після поїздки наших чільних дипломатів до Будапешту, несподівано появився і Берегівський район, до складу якого долучили значно більший Виноградівський.
Якби тут не було політичних мотивів, а суто адміністративні, то район би мав називатися Виноградівським, адже на Виноградівщині мешкає 120 тис. населення, а на Берегівщині – лише 75 тис. І Виноградів, і Берегово однакові за кількістю населення – по 25 тис. Обидва були центрами угорських комітатів, тобто мають історичну традицію адміністрування. Берегово, щоправда, нині має статус міста обласного порядкування, але це не може бути головним арґументом, бо для більшости мешканців нового утворення природнішим центром є Виноградів.
Зрештою, українців в новоутвореному районі буде більше‚ ніж угорців, тож і центр мав би бути в переважно українському Виноградові, зважаючи, що угорців у місті лише 15 відс. Однак‚ київська влада вчинила як нерідна, проголосивши новий район Берегівським. Окрім виразного жесту у бік Будапешту, інших арґументів такого рішення не проглядається. На думку будапештських експертів, створення такого району важливіше для угорської меншини навіть за правки до „Закону по освіту“.
Але що це принесе Закарпаттю? За підрахунками угорських товариств, в новому районі угорців буде 43 відс. Кілька відсотків складатимуть роми, яких особливо густо на цих південних теренах. Приблизно співрозмірні групи українців та угорців можуть стати причиною для постійного протистояння, зважаючи, що депутати Виноградівської районної ради вже одноголосно висловилися проти новоствореного Берегівського району.
Значно продуктивнішим було б інше рішення, яке базується на економічних чинниках. До Виноградівського району прилягає чимала частина великого Іршавського, який внаслідок реформи розчиняється в Хустському. Тож можна було б ті населенні пункти, яким ближче до Виноградова, ніж до Хусту, приєднати до Берегівсько-Виноградівського району, з цілком очевидним тепер центром у Виноградові. Українська більшість у районі стала б переконливішою, що зупиняло би можливі сепаратистські тенденції.
Саме так би вчинив мудрий господар у власній хаті. Але з Києва, вочевидь, краще чути Будапешт, ніж Закарпаття.
Ужгород