П’ять років тому в столиці України стих революційний вулкан‚ але ще довго світ гомонів про цей яскравий злет українського почуття справедливости‚ про мирний характер цього всенародного протесту‚ про духовну красу людей‚ котрі у ті особливі дні відчували й усвідомлювали себе єдиною родиною‚ про героїв Небесної Сотні‚ чиї імена додалися до нескінченного списку борців за свободу і незалежність України.
Хтось колись‚ звернувшись до архіву нашої „Свободи“ того революційного періоду‚ зможе знайти докладну хроніку подій‚ починаючи листопадом 2013-го і закінчуючи березнем 2014-го.
Ось читаємо звіт про народне віче на Майдані Незалежности 23 березня 2014 року: „…Актуально звучали виступи представника польської громади України Антона Стефановича‚ керівника Ради вірмен України Ашота Аванесяна‚ голови Товариства німців України Лідії Цельсдорф‚ голови Конґресу національних громад України Йосифа Зісельса. Кожен з них знаходив найпотрібніші і найщиріші слова в ім’я єдности України‚ в ім’я її незалежного демократичного майбутнього. Кожен висловлював гордість з того приводу‚ що представники його етнічної групи стяли на Майдані пліч-о-пліч з українцями…
Під кулями стояла також єврейська сотня‚ якою командував Натан Хазін. „У перші дні я не розкривав свого походження‚ – згадує він‚ – але настав день і я сказав про це. У відповідь почув: „Ти наш брат!“. Як сотник я щоночі перебував на барикадах‚ і був ось такий момент біля арки на Грушевського. Там‚ біля крайнього редуту‚ вартувало декілька хлопців‚ я сказав їм‚ що саме там дуже небезпечно‚ а вони відповіли: „Ми прийшли сюди вмирати“. Коли я подивився в очі тим хлопцям‚ Майдан став мені рідним…“.
Багато‚ дуже багато змінилося з того часу. Не могло не змінитися‚ адже Революція Гідности була переконливим доказом здатности українського народу власним розумом і власною волею визначати европейський шлях розвитку української держави. Саме тому став можливим бодай початок реформ‚ став можливим безвізовий режим з Европейським Союзом‚ стало можливим унезалежнення Української Православної Церкви від духовного гніту Москви. І найголовніше – став можливим збройний опір України російській аґресії на сході України.
Однак‚ має рацію й той‚ хто вважає практичні висліди Революції Гідности недостатніми. Це правда. Інакше й трапитися не могло‚ бо сподівання були занадто високі‚ занадто відірвані від реальности і реальних можливостей суспільства. Спонтанний вибух не міг моментально і докорінно змінити політично-державну систему‚ просякнуту корупційними зв’язками. І є щось гірше‚ ніж корупція: московська аґентура‚ глибоко просякнута в українські урядові структури.
І все ж велике історичне досягнення очевидне: в Україні виникло громадянське суспільство‚ і саме воно нагромаджує в собі творчу‚ життєдайну енерґію нації‚ пробуджену незабутнім Майданом.