ЕДМОНТОН‚ Альберта. – Театральна прем’єра Едмонтону „Кров нашої землі” („Blood of Our Soil”) – знакова подія для української громади не лише в Канаді. Насамперед, це чесна розповідь про ті аспекти української історії, які чомусь прийнято зображати з неабияким патосом і напускною театральністю, через що, ймовірно, так мало молодих українців дійсно цікавляться проблематикою.
Окрім цього, ця докорінно українська тематика п’єси подана таким чином, що відлунює для неукраїнської авдиторії, створює отой незбагненний простір співпереживання, розуміння, доброго гумору, в якому кожен стає на певний час українцем.
Здавалося б, як мало може збагнути глядач, якщо він не пов’язаний походженням і бабусиними казками з Україною, про події, які там відбувалися, чи навіть ті, які мають місце сьогодні. Сучасний глядач скептичний і його не надурити дешевим штукарством. Його здатна торкнути справжність людської емоції. І це саме те, що змушувало таку строкату залю щоразу, впродовж 10-денного показу вистави майже синхронно витягати носовички, і не менш синхронно вибухати реготом. Досягти цього, поза сумнівом, майстерність.
Наскрізною темою постановки є доля українки і її досвідчення жахів окупації, Голодомору, війни та переселення, записані на сторінках щоденника. Того самого щоденника, який через багато років в безпечній і затишній Канаді знайде онука, щоб розповісти трагічну історію народу крізь призму своїх спостережень, бабусиних нічних жахів, дитячих споминів і пригод. Історія важка та неоднозначна, розказана у доступній, зворушливій формі.
Приклад соціяльної драматургії, яка здійснює свій задум через особисту розповідь внучки – автобіографічної постаті, втіленої на сцені авторкою сценарія Ліаною Макух (вона також зіграла ролю власної бабусі), чий внутрішній пошук своєї національної ідентичности веде її у найбільш болюче місце сьогоднішньої України – на схід.
Друга дія вистави, відтак, доповнюється голосами жінок та чоловіків, чию долю, як і багато років тому бабусину, безповоротно змінила війна. Перед залею постають непоказні щоденні герої, які живуть всупереч, які не борються патосними фразами, які кохають, багато курять, переживають за рідних, вірять, зневірюються, чекають новин і які так відчайдушно прагнуть бути почутими. Автори постановки Л. Макух, Патрик Лундін, Метю МакКензі впродовж кількох тижнів записували реальні людські історії Донбасу, щоб змінити уявлення про війну в Україні серед чужинців, серед українців, врешті, своє власне.
„Кров нашої землі” – модерний театр з його використанням різноплянових засобів, позбавлений нафталінної шароварщини і завчених гасел. У постановці майстерно переплетено сучасний танець, пластику, відео зі співами під акомпоніямент гітари та бандури, тут уважний глядач знайде філософські алюзії та символізм, де є окрема роля для горішка з бабусиного саду, де полуниці і буряки в городі наче перешіптуються, де є лосось, який завжди прагне додому. Остання фраза зі щоденника бабусі, кілька разів вжита впродовж вистави, для мене особисто втілює усю суть історії про повернення якщо не додому, то до власних витоків, до себе.
Якось лише згодом прийшло розуміння, що єднання поколінь – це не просто драматургічний прийом, це підґрунтя цієї історії, її реальна база. Адже розвиток сучасної української культури, зокрема, театру, це віддзеркалення роботи кількох поколінь, які за посередництвом української літератури, музики, в тому числі, народної, плекання традицій впливали на молодь, щоб сьогодні ця остання переосмислила усе на свій лад, перепустила через свої унікальні фільтри, творячи новий етап у цьому розвитку. В діяспорі цей процес особливо видимий і відчутний.
Окремо варто згадати акторський склад вистави – Лариса Погореський‚ Таня Пахолок‚ Масквел Лебеф. Джулія Ґай‚ Оскар Дерх – більшість представників якого, до речі, не мають українського походження, проте, їхня майстерність, переконливість та відвертість зробили цю виставу.