Письменник? Ромський? Циган? Це звучить сенсаційно навіть для Закарпаття, де зосереджена чи не найбільша ромська меншина України. Скільки їх насправді – не знає ніхто, Лікарі, які роблять подвірні обходи, говорять вже про 40 тис.
Зростає не тільки кількість ромів, але й освічена верства, яка покищо не складає і кількох відсотків від загальної маси. З’явилися на Закарпатті роми-депутати, роми-чиновники і навіть роми-журналісти. І ось нарешті перший письменник – Микола Бурмек-Дюрі.
Йому 31 рік, і він видав уже дві прозові книжки, що складаються з реальних історій. І ці бувалиці нікого не залишають байдужими, бо для нас ромський світ є герметично закритим. Свого часу найвідомішу ромську поетесу Польщі Папушу одноплемінники піддали гонінням – за те, що писала вірші і розповіла ґаджо (чужинцям) їхні „таємниці“. Бо ромський світ має бути зрозумілим лише для ромів. Так їм легше прожити у ворожому оточенні. Одруження з чужинцями не заохочується, а якщо таке стається, то приводь свою кохану чи коханого у табір, інакше сам станеш тут чужим.
М. Бурмек-Дюрі розповідає про українку, яка одружилася з його дядьком‚ і тепер її не відрізниш від ромок. А їхні діти ображаються, якщо хтось засумнівається, що вони – циганчата. Виявляється, роми не хочуть ставати „білими“. Навпаки – у нашому суспільстві вони бачать ущербність. Роми, попри найнижчу сходинку соціяльної драбини, горді за власне походження і відчувають етнічну солідарність. Проблема соціялізації ромів полягає ще й у тому, що вони наш спосіб життя вважають чужим, неприйнятним. „Треба жити, як предки, а не як гаджо“, – вважають вони.
М. Бурмек-Дюрі виріс без батька. Подружня вірність у ромів – поняття специфічне. Більшість з них не оформлюють юридично стосунки, аби жінки отримували державну допомогу як матері-одиначки. Тому у цих родинних переплетіннях часом нелегко розібратися, бо роми легко сходяться й розходяться. А дружиною вважають ту, з якою живуть зараз.
Батько покинув М. Бурмек-Дюрі, коли він був немовлям. Бурмек-старший мав чимало жінок і подруг в Україні та Росії. Зрештою, закінчив своє життя 53-річним в самоті та убогості в сусідньому селі. Коли перед смертю зустрівся з сином в автобусі, той навіть не подав йому руки. Це так вразило батька, що він кілька ночей не міг заснути. Але Микола незворушний: чому не приходив до мене, коли я був маленьким?
Ромський письменник нічим не вирізнявся з-поміж інших ромів села Ком’яти на Виноградівщині. Просив милостиню, їздив до Києва продавати біля метро польові квіти та цитрини з оптової бази. Єдине, що захотів учитися.
Пішов до школи, будучи на п’ять років старшим за одноклясників. Такий переросток викликав глузування, але Микола на це не зважав і закінчив школу у 23 роки. Це при тому, що його мати і сестри ледь уміють читати, як і більшість закарпатських ромів. Він був першим з їхнього великого ромського поселення в тисячу осіб, хто склав іспит з зовнішнього незалежного оцінювання.
Коли приніс подавати документи на вступ, збіглася вся приймальна комісія. Ром буде юристом? Фотографували його на пам’ять. Комендантша гуртожитку поселила М. Бурмек-Дюрі окремо від усіх – у підвалі, в глухій комірчині без вікон і меблів, поки не втрутився ректор.
Микола ще в школі почав писати, за що його прозвали „малим Шевченком“. Коли мав можливість, читав, хоча літературу з бібліотеки йому не видавали додому, бо для чого циганові книжки? Серед улюблених авторів – Василь Стефаник та Григір Тютюнник. А слова останнього – „Я не боюся смерти. Я боюся безслідно прожитого життя“ – хоче навіть взяти епіграфом до наступної книжки.
М. Бурмек-Дюрі пише українською мовою. Це його рідна мова, бо табір у Ком’ятах говорить закарпатським діялектом‚ з вкрапленнями ромських слів. На жаль, роми втрачають свою мову: лише 20 відс. закарпатських ромів говорять мовою предків. Решта – українською, угорською, румунською. Точніше – діялектами цих літературних мов.
М. Бурмек-Дюрі вивчає ромську мову, але проблема в тому, що її уніфікувати дуже тяжко, тому кожен говорить, як уміє. В Україні вже є кілька ромських авторів, які пишуть різними мовами, але переважно це поети. Натомість ориґінальна проза могла б нам розповісти чимало невідомого про це самобутнє плем’я з далекої Індії, яке зуміло не розчинитися серед чужинців протягом стількох століть.
М. Бурмек-Дюрі – не одружений. Через тривале навчання його ровесниці давно облаштували власні долі. Роми виходять заміж і народжують вже з 13 років. Отримавши фах юриста, він довго не міг знайти роботу. Навіть дипломований ром нікого не зацікавив. Аби прожити, Микола збирав шипшину по полях, здаючи кілограм за 10 грн., наймався поденником до фармерів.
Допоміг дід Дюрі, який є „бароном“ в їхньому таборі і депутатом сільської ради. Домовився у Виноградові, щоб онука взяли на випробовувальний термін. Тепер М. Бурмек-Дюрі пише позовні заяви для клієнтів Виноградівської універсальної біржі.
Дві книжки М. Бурмека-Дюрі „Щоденник молодого рома-мандрівника“ та „Мама казали правду“ вийшли в ужгородському видавництві „Гражда“ за сприяння Фонду „Відродження“. Щоправда, М. Бурмек-Дюрі ніякого гонорару не дістав. Але він каже, що пише не заради грошей: „Я не хочу на книжках заробляти. Бо це вже не письменництво, а бізнес. Це як співати: можна для душі, а можна для публіки“.
Певна річ, що історіям М. Бурмек-Дюрі бракує художности та літературної довершености, бо ж автор не має потрібного фахового оточення та спілкування. Зате в оповідках є інше: правда життя. Те, що часто сховане від нас за журналістськими штампами та стереотипами. Творчість М. Бурмек-Дюрі є не тільки свіжим тематичним вливанням в українську літературу, розширенням її полікультурности, національного багатоголосся, але й свідчить про розвиток самої ромської спільноти, її самопізнання.
Як та квітка, що пробилася крізь товщу асфальту, так і ромський юрист з поетичним сприйняттям світу показав життєдайну силу ромської спільноти, яка живе своїм відстороненим життям, таким дивним і малозрозумілим для нас.
У сусідніх з Україною державах (Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії) кількість ромів сягає вже до 10 відс. У нас чисельність їх теж невпинно зростає. І поява першого ромського письменника на Закарпатті – символ нової епохи, де роми не тільки замітають ранковий Ужгород чи жебрають біля церкви. Відбувається структуризація ромського суспільства, що дає надію на глибшу інтеґрацію таких різних етнічних спільнот.
Ужгород