За час „Великого терору“ на території окупованої Москвою Української РСР, за оцінками істориків, було засуджено 198,918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в’язниць та таборів.
До російської аґресії українська делеґація в рамках Соловецької прощі, разом з делеґаціями інших країн, брала участь у щорічних заходах з вшанування пам’яті замордованих політв’язнів в урочищі Сандармох, які розпочалися з 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвежегорська були знайдені завдяки невтомним пошукам подвижника пошукової справи Юрія Дмітрієва (нещодавно репресованого в Росії) приховувані місця масових страт та поховань.
Щорічно в ці серпневі дні наша українська делеґація приїжджала на Соловецькі острови, що в Білому морі, де брала участь у церемоніях з вшанування пам’яті жертв політичних репресій. Після меморіяльних виступів члени нашої делеґації йшли під українськими державними прапорами до козацького хреста „Убієнним синам України“, де в розстрільних ямах покоїться цвіт української інтеліґенції та в’язні Соловецьких таборів, запалювали свічки, покладали квіти й вінки. Цей хрест з сірого ґраніту авторства художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика став символом вшанування пам’яті всіх жертв сталінських репресій.
На Соловецьких островах учасники прощі були в національному одязі, везли з собою українські символи – соняшник, калину, короваї, рушники, державні прапори України, співали національний гимн, народні пісні.
Саме слово „Соловки“ було для всіх радянських людей унаочненням усіх страхіть більшовицького режиму.
Делеґація з України, до якої завжди приєднувалися члени товариства „Калина“ з Петрозаводська, розгортала державні прапори і колоною, під журливий спів бандури, рушала дорогою, понад стінами Соловецького монастиря до Алеї пам’яті – місця розстрілу політв’язнів та табірного кладовища, де біля великого Соловецького каменя відбувалося жалобне віче учасників всіх національних делеґацій.
Члени української делеґації покладали жовто-блакитні вінки та квіти, на великому хресті пов’язували вишитий український рушник, клали біля підніжжя українську хлібину, запалювали свічки пам’яті, вшанували пам’ять невинних жертв сталінських репресій Панахидою, а потім всі разом, під акомпаніямент бандуриста Віталія Мороза виконували пісню „Чуєш, брате мій“, яку соловецькі в’язні співали, коли ховали на чужині своїх побратимів.
Наш святий обов’язок – пам’ятати мільйони наших співвітчизників, які стали жертвами тоталітарної комуністичної системи, що панувала в Радянському Союзі понад 70 років!
Георгій Лук’янчук – голова Міжнародного громадського об’єднання
„Соловецьке братство“, Київ