Отже, історичний крок зроблено

В прямому сенсі доленосні зміни до Земельного кодексу України, що відкривають ринок обігу землі сільськогосподарського призначення, нарешті стали законодавчою реальністю. Окрім цілком зрозумілого економічного та соціяльного значення, ця подія має прямий політичний підтекст, вплив якого на ситуацію в державі не можна недооцінювати. Як-ніяк, а поставлена крапка (чи то зроблений рішучий крок) у принциповому питанні не просто усіх років незалежности, а чи не століть української історії.

Отже, як саме введення землі у ринковий обіг позначиться на політичних розкладах, чи варто очіку­вати загострення ситуації та чи чекати нам обвалу рейтинґів та чергових позачергових виборів?

Для початку – суто теоретичні, але принципові тези. Рано чи пізно – це все одно сталося б. І не тільки тому що цього вимагав Міжнародний Валютний Фонд , а, перш за все, тому що з ринком землі живе увесь світ. Так, є різні приклади, як цілком успішні – наприклад, Польща чи Чехія, або, навпаки сумнівні – Арґентина чи Мадаґаскар. І в цьому сенсі в України було широке поле для вибору.

Проте важливим є і сам історичний зміст: держава вперше у своїй історії визнала право громадян вільно розпоряджатися тим, що з року в рік обробляєш, з чого живеш, що передаєш у спадок. Тобто це повер­нення до підсвідомого відчуття власника як такого, що було витравлене за минуле століття більшо­виць­кою владою, а до того – століттями крі­пацт­ва, коли не те що земля, а й саме життя українців не належало їм повною мірою. Та й у сучасності різні „попередники” чимало зробили або, точніше, не зробили, щоб це фундаментальне відчуття вільної людини приспати.

І, незважаючи на те, що це усвідомлення власності, як то кажуть, „на хліб не намастиш”, воно є самоцінним апріорі. Тому що за це боролися століттями ті, кого ми вважаємо національними героями – від Северина Наливайка та Богдана Хмельницького до Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола.

Отже, історичний крок зроблено. Та чи забезпечить він здійснення високої народної місії?

І от перший та давно обговорений парадокс: згідно із соціологією, понад дві третини громадян України виступають проти введення ринку землі. Згідно із опитуванням Центру Разумкова, станом на кінець лютого: 68.9 відс. опитаних українців вважають що це рішення має прийматися на референдумі взагалі, 76.6 відс. – взяли б в ньому участь, а 72 відс. – проголосу­вали б за продовження мораторіюму.

Симптоматично, що частка тих, хто збирається голосувати проти ринку землі, з жовтня минулого року і до кінця лютого поточного тільки збільшилася – з 64 до 72 відс. А тих, хто виступає проти продажу землі чужинцям – ще більше – їх 81 відс. (це вже дані соціологічної групи „Рейтинґ”).

Причини таких цифр давно відомі: громадяни не бачать перспективи своєї особистої участи у ринку землі. З огляду на особисті фінансові можливості, – сусідство аграрних „баронів” і примара чужинців, які скуплять „усю землю”, – все це набуває статусу національного апокаліпсису.

Тобто, очевидно: ухвалене рішення – однозначно належить до непопулярних кроків влади. Економісти вже дали й пояснення – вони в перманентно кризово­му стані економіки та необхідності продовження співпраці із МВФ. Але всі ми знаємо, що у маштабних „економічних рішень” є неминучі політичні наслідки, і вони коштують владі, урядові та опозиції рейтинґів.

Багатомісячне протистояння щодо змін до Земельного кодексу проходило у стінах парляменту, біля них та в реґіонах. І хоч ця думка не буде попу­лярною у багатьох ліберально налаштованих співвіт­чизників – наші депутати цього разу проде­монст­рували саме те, що й називається у розвинених демократіях – реальним законотворчим процесом.

Чи могла монобільшість і далі йти шляхом „турборежиму”? Звісно, могла. Але – не пішла та дала – і внести усю цю кількість „поправочного спаму” від опозиції, але й – дослухатися до частини з них, що у підсумку дало можливість ухвалити закон.

І так, подобається це, чи ні – воно і є справою опозиції не допустити або гальмувати те, що просуває влада, але таке, що опозиція вважає шкідливим для держави. І тут методів ніхто і ніде в усьому світі не вибирає. Тим і виправдані оці 4,018 поправок до „закону про землю”, і так само виправдана позиція депутатів від „Опозиційної плятформи – За життя” (ОПЗЖ) та „Батьківщини”, які наполягли на їх повному розгляді.

Так цей механізм працює скрізь у цивілізованому світі: влада та опозиція сперечаються, це може виглядати безглуздо, інколи, кумедно, чи – навпаки – доводити до розпачу виборців. Проте, це саме виборці делеґували у парлямент саме цих депутатів (про те за чиї гроші – тут не будемо), і вони – мають захищати інтереси власних виборців, нехай політики самі їм такі інтереси нав’язали-наманіпулювали. Це – закон політичної логіки.

Відтак, численні виступи від Нестора Шуфрича до Юлії Тимошенко – це прояв тої самої політичної боротьби. І це – наш політичний базис. Ну, а те, що в нас така влада, і така опозиція – це знову питання до виборців.

І от – пройшовши крізь всі скандали, акції та довгі обговорення – закон прийняли. Хто від цього політично виграв, а хто програв?

Очевидно, що партія влади „Слуга народу” пішла на найрішучіший крок у власному політичному бутті. Адже цифри, які ми навели вище свідчать, що саме її електорат та електорат її політичного лідера – Президента Володимира Зеленського – переважно виступає проти впровадження ринку землі. Такий ризик – виглядає шляхетно, але сам по собі несе мало не вибухонебезпечні політичні наслідки. І те, що владна більшість на це пішла, свідчить тільки про одне – тепер ситуацію в країні та в її економіці треба терміново рятувати попри пандемію, карантину та інші „несприятливості”. Це, крім оче­видних практич­них кроків, означає ще – йти до тих самих виборців, переко­нувати, ставити „на кін” власний політичний авторитет.

А ще, і цього приховати також неможливо, очевид­ним став і фактич­ний розкол монобільшости – за зміни до Земельного кодексу проголосували лише 206 членів фракції „Слуги народу”, реальністю ж вони стали завдяки голосам „Европейської солідарности”, „Голосу” та „Довіри”, які, у якості „плати”, змогли наполягти на власних поправ­ках, перш за все, щодо виведення з ринку земель державного, муніципаль­ного та комунального фонду.

Про що це свідчить? Про те, що перший в сучасній Україні експеримент з безроздільною владою, зосередженою в однієї політсили, переживає якщо не поразку, то однозначну системну кризу. Ті політичні домовленості, що привели президента та його коман­ду до влади, виявилися вичерпаними, і голосування щодо закону, який названо „антико­ломойським”, яке відбулося на півдня раніше, аніж зміни до Земельного кодексу – стало задокументованим свідченням цього. Земельне питання тільки його підкреслило. І це – малює одночасно цікаву і тривожну політичну перспективу на найближчі місяці.

Що буде далі: вимальовуються три сценарії.

Перший. Владі, попри пандемію, вдається втримати ситуацію та зберег­ти відносну стабільність в економіці, що виключить мотивацію для протестів. Якщо урядові вдасться налагодити координацію, резуль­тативно реалі­зувати антикризові кроки в економіці та в соціяльній сфері, ефективно вести моніторинґ поширення захворювання та лікування інфікованих, забезпечити якомога меншу кількість летальних випадків, а відтак – пройти пандемію у більш-менш оптимістичному сценарії – то, звісно, „переможців не судять”. На користь владі в такому випадку грає й заборона масових акцій, що унемож­ливлює протест на законних підставах. Відтак, поки закінчиться карантина та за її позитивних наслідків – тема земельного питання відійде на другий плян. А паралельно – влада мусить (саме мусить!) пояснювати зацікав­леним у ринку землі верствам – чим це насправ­ді добре та які відкри­ваються можли­вості. Іншого позитивного шляху для влади – не існує.

Зрозуміло, що першою реакцію буде цілком ймовірне падіння рейтинґів. „Слуги народу” – так точно. І цим може скористатися опозиція і та частина бізнесу, для якої рішення 30 березня у парляменті стали поперек горла у прямому сенсі.

Це відкриває другий сценарій. По факту – більшости нема, і з тим треба щось робити. Формування нової коалі­ції? Ця справа в умовах карантини більш ніж складна: навіть на рівні проведення попередніх консультацій. Та й незро­зуміло – хто ж може у таку нову коалі­цію увійти? „Голосу”, з огляду на серйоз­ні втрати й так невизначного рейтинґу, це не вигідно, „Европейській солідар­ності” – нереально з особистіс­них при­чин. Уявили собі тандем Зелен­ський-Порошенко? Отож. Тим більше, фор­мувати коаліцію згідно з українсь­кими традиціями (вони, як відомо, змінюються дуже довго) – це значить, ділити посади, що зараз може стати просто катастрофою для виконав­чої влади. Отже, навряд чи.

Але – голоси треба десь брати. І тут знову майорить перспектива ситуатив­них союзів. Але чим така ситуація від­різ­нятиметься від тої, яка склалася у Вер­ховній Раді 8-го скликання? Там коа­ліція теж часто не мала достатньо голо­сів, але використовувала, за потре­би, підтримку певних груп. Залишається нагадати, що саме це стало приводом для розпуску парляменту і дострокових виборів у липні – замість жовтня 2019 року.

Власне чергові позачергові парля­ментські вибори і є третім сценарієм. Зрозуміло що пройти вони можуть не раніше зняття карантини – тобто, восени. Зрозуміло, що на цих виборах ми не побачимо нових гравців – перш за все, це будуть політичні групи, орієн­товані на великих бізнесменів – Ігоря Коломойського та Ріната Ахметова. Уся нинішня опозиція – і ОПЗЖ, і ЕС, і „Батьківщина” – згідно із „зимовими” опитуваннями – на підйомі. І саме земельне питання може стати клю­чо­вою тезою кампанії та зробити бороть­бу за друге місце ще більш запеклою. Також цілком прогнозованим виглядає повернення до активної політики Ігоря Смєшка та його партії „Сила і Честь”, що продовжуватиме експлуатувати козирі „нової сили”, але не молодої, а навпаки – виваженої та досвідченої. На артистизмі може „випливти” й Олег Ляшко. Мож­ливо, пройдуть (в тій чи іншій комбі­нації) націоналісти. І такий парлямент – з усіма переліченими гравцями – це вже буде дещо інша політична історія, принаймні, істотно відмінна від Вер­ховної Ради 9-го скликання. Не факт, що це принесе принципові зміни для України, але монополії не буде точно.

Така перспектива цілком може реалізуватися як результат політичної домовлености: нема більшости, пар­лямент має проблеми з дієздатністю – треба йти на вибори. А може – до цього додадуться акції протесту, що будуть організовані опозицією. Адже не просто так – й ОПЗЖ, й „Батьківщина” – кілька місяців боролися публічно проти ринку землі, щоб зараз все це залишити без політичних наслідків для свого, хоча б, парляментського представництва. Та й союзник із чималими фінансовими та медійними можливостями у них тепер є. І. Коломойський – може він захоче стати третьою опорою такої опозиції? Так, масові акції заборонено, але хто відмінить „народну стихію” – походи селян, автоколони фермерів, такі собі „нові санжари”, але в політичному вимірі?

Звісно, покищо – це тільки припу­щення, але не зважати на них – було б недалекоглядно. Тож усім нам залиша­ється, як завжди, головне – думати, не давати ввести себе в оману.