22 лютого, 2019

Знищення України як російська національна ідея

Нижче вміщуємо найістотніші уривки з більшої праці опозиційного до путінського режиму російського письменника‚ есеїста‚ перекладача богословської літератури Андрія БЕЗСМЕРТНОГО-АНЗІМІРОВА – одного з тих небагатьох росіян‚ котрі власними очима бачили київський Майдан днів‚ тижнів і місяців Революції Гідности.

Нарешті світові відкрилася заповітна російська національна ідея – недопущення України до Европи за всяку ціну. Російський державник (в перекладі на літературну російську мову – людина з аґресивною імперіялістичною і тоталітарною свідомістю) страх як не любить повертати награбоване. Особливо, коли це вам не дощові балтійські землі, а величезна України з її природними багатствами і виходом до Чорного моря. Тому відповідь Москви на Майдан однозначна: Україна – наша корова і крім нас ніхто її доїти не буде. У тому числі і самі українці.

Найдивовижніше, що цю маячню, тільки своїми словами, всерйоз повторюють і багато разів цілком милі і добрі російські люди, навіть часом з вищою освітою. І нерідко сперечаються до хрипоти. „Росіяни були психологічно-культурно майже одним народом з українцями“, – сказали мені недавно. На що я відповів, що шалено радий за росіян, але що це їхні внутрішні проблеми. Оскільки українці з росіянами ніколи не були психологічно-культурно одним народом. Тому для них, українців, не має значення, ким саме були з ними психологічно росіяни. Мій опонент не знайшов‚ чим мені заперечити. Він ніколи не думав з цього кінця.

„Який ще Голодомор, від голоду гинули і росіяни!“ – заперечують особи, очевидно які вважають себе‚ слідом за Володимиром Путіном (оскільки повторюють слово в слово його арґументи)‚ дуже досвідченими в суперечках. В такому випадку, хіба не природно було б, якщо постраждали всі – перед усіма і вибачитися, всім і компенсувати заподіяні шкоди? А не відмовлятися визнати провину центру перед реґіонами і іншими націями – до того ж будучи представником тієї самої організації, яка здійснювала Голодомор в першу чергу. Якщо в Росії не пам’ятають і не поминають жертв голоду в Татарії, Башкирії і Тамбові, то це не означає, що і Україна зобов’язана забути про Голодомор. 

Ні в Голодоморі (голод 1932-1933 років в Україні), ні в Ашаршиликові (голод 1932-1933 років в Казахстані) годі звинуватити навіть самих більшовиків. Бо за часів Сталіна більшовики переродилися в націонал-більшовиків, в російських більшовиків, тобто були далеко не тими, що при Леніні, Троцькому і Рикові. Націонал-комуністи, до речі, були і в Україні (Василь Блакитний, Олександер Довженко, Павло Любченко, Микола Хвильовий, Олександер Шумський), але у них було інше розуміння, не нацистське, як у Сталіна, і Кремль їх знищив. Залишилися лише російські націонал-більшовики, сталінофашисти, бо СРСР мав стати країною росіян, так що українці і казахи – дві найбільші нації після росіян (узбеки тоді не були єдиним народом) – були засуджені до винищення голодом. Сталін був виразником сподівань російських люмпенів, сірої і безликої російської маси, яка прийшла на зміну знищуваним і знищеним російським европейцям санкт-петербурзького періоду. Тому спроба представити Голодомор як просто один з багатьох злочинів сталінізму і зрівняти його з ними ж приречена на провал. Це пошуки виходу, щоб не платити за рахунками.

Цілеспрямований етноцид росіянами українців у ХХ ст. був викликаний тим, що в своїй переважній масі українці, подібно до поляків, фінів і прибалтійських народів, не підтримали більшовизму. Не можна назвати жодного великого українського революціонера-більшовика – всі більшовики з українськими прізвищами (Володимир Антонов-Овсієнко, Микола Криленко, Павло Дибенко, Микола Семашко, Олексадер Цюрюпа) не тільки не мали ніякого стосунку до України, але і були зовсім русифіковані. Під час громадянської війни в Україні розпаношувалися і взагалі далекі від України люди – Георгій П’ятаков, Християн Раковський, Євгенія Бош, Федір Сергеєв. На роль маріонетки в „Радянській Україні“ у всеросійської партії більшовиків не знайшлося жодного українця.

Ось чому, коли після Громадянської війни в 1922 було вирішено вислати з країни „філософськими пароплавами“ неугодних діячів культури (так званий „український список“ складався з 77 осіб), вожді комунізму майже відразу прийняли рішення „про небажаність зміцнення еміґрантами українського націоналістичного руху“. Висилання за кордон з українського списку було припинено, не розпочавшись. Політиків і вчених України заслали у глухі місця Росії і пізніше‚ за Сталіна‚ фізично ліквідували. Був в Україні і свій Микола Ґумільов – поет-аванґардист Григорій Чупринка, який реально керував повстанням в 1919 році проти більшовиків на Чернігівщині і 28 серпня 1921 був розстріляний як член київського Центрального Повстанського Комітету. Це сталося через два дні після розстрілу М. Ґумільова під Петроградом.

Більшовизм і членство в СРСР були українцям нав’язані силою, подібно до того, як за царя їм було нав’язано горезвісну „єдність з російським народом“, що існувала тільки в офіційних підручниках історії і умах шарлатанів і демагогів від історії. „Обурливий і безглуздий софізм – ніби можливі дві руські народності і дві російських мови!“ – писав в 1863 році Михайло Катков. І негайно використав звичний хід російської пропаґанди, назвавши український національний рух частиною „польської інтриґи“ і перевівши його таким чином в розряд безпосередніх політичних загроз з боку ворогів Росії. Знайомі пісні, чи не так?

Голодомор був задуманий російською адміністрацією, як акція особливої ​​важливости, в Москві, здійснений з Москви, руками Москви і з допомогою московських баґнетів і місцевих сатрапів, які були надіслані і поставлених Москвою. З метою ліквідації українців і заселення України слухняними покидьками російського суспільства – як це зробили з землями німців Поволжя, кримських татар, чеченців, калмиків, карачаївців, балкарців і ін. Що і було здійснено в східній Україні. Живе там сьогодні п’ята колона росіян, налаштованих на Москву, в буквальному сенсі співає і танцює на кістках мільйонів українських мучеників.

Все це підтверджується фактом безмежного за своїм маштабом знищення української інтеліґенції в період Голодомору. Його розмах на порядок, а то й більше перевершує загальновідомий Великий Терор проти російської культури. Уявіть собі фізичну ліквідацію всього російського Срібного століття і всіх молодих письменників 1920-их років. Саме це сталося в Україні. „Були вбиті всі підряд“, – сказав мені колись мій покійний батько, який розпочинав свою кар’єру в столиці Радянської України Харкові на кіностудії „Кінорабмол“, заснованої Леонідом Луковом‚ котрий дивом вижив. Символісти, неоклясики, футуристи, члени об’єднань „Гроно“, „Гарт“, „Ланка“, „Арена“, „Плуг“, „Молодняк“, „Спілка письменників Західньої України“ та інших були знищені майже повністю. Хто не був знищений‚ – покінчили самогубством, як М. Хвильовий, П. Любченко, Борис Тенета, або померли на вулиці, як академік Михайло Слабченко. В історії України це так і називається – Розстріляне Відродження. Пік терору – 3 листопада 1937 року, коли в Сандормоху (Карелія) був розстріляний Лесь Курбас і з ним 198 письменників, художників і вчених з України.

Вижили буквально одиниці: Остап Вишня пройшов через 10 років концтаборів, Максим Рильський не уникнув в’язниці, Володимир Сосюра був цькований до кінця життя, Павло Тичина, якого звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, врятувався, ставши співцем сталінського ладу. Не обійшли стороною і дітей великих майстрів української літератури. Були вбиті син Івана Франка Петро, ​син М. Коцюбинського Юрій. Чоловік покійної Лесі Українки музикознавець Климент Квітка пройшов через муки таборів. Ще живий і здоровий в ті роки Василь Стефаник обачно жив в „панській Польщі“, відмовився в 1933 році від персональної пенсії від радянського уряду в знак протесту проти Голодомору і репресій в Україні. 

У нескінченному мартирологові української культури ХХ ст. перерахую небагатьох, не згадуючи вже названих мною: Михайло Бойчук, Тимофій Бойчук, Гордій Брасюк, Кость Буревій, Марк Вороний, Василь Вражливий, Михайло Драй-Хмара, Сергій Єфремов, Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Івченко, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Борис Коваленко, Григорій Коваленко, Григорій Косинка, Володимир Косинський, Наталія Коцюбинська, Антін Крушельницький, Фавст Лопатинський, Іван Микитенко, Володимир Науменко, Валеріян Підмогильний, Сергій Пилипенко, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Люціяна Піонтек, Олександер Пучковский, Михайло Семенко, Михайло Слабченко, Тарас Слабченко, Валер’ян Тарноградський, Дмитро Фальківський, Павло Филипович, Гнат Хоткевич, Вероніка Черняхівська, Володимир Чеховський, Гео Шкурупій, Григорій Епік, Матвій Яворський … 

Ні про одного з них росіяни не знають.

Я дуже люблю Німеччину. Але з німців провину за Голокост досі не змити нічим, хоча вони якраз і покаялися (у всякому разі, їхня західня частина). І так буде ще років 100. Те ж саме і з росіянами. Провину за Розстріляне Рідродження і за Голодомор з росіян нічим не змити. І тут між росіянами проходить вододіл – між тими, хто не вигадує виправдань („росіяни гинули теж…“) і не закликає „хлопці, давайте жити мирно“, а без жодних застережень і ілюзій визнає колективну провину своєї нації перед українцями і кається перед ними. Україна – лякмусовий папірець з виявлення в російської нації нормальних російських людей і хижих аморальних москалів.

Зрозуміло, покаяння – глибоко індивідуальна річ. Мова йде про вектор суспільної свідомости. Про те, що люди в масі своїй перестають виправдовувати катів і відчувають жах і гіркоту від того, що було вчинено їхніми батьками і дідами.

Однак‚ замість покаяння перед Україною і компенсації за заподіяні шкоди хоча б безкоштовними газом і нафтою, а не тільки переданням Криму (як це зробив Микола Хрущов, спокутуючи свою провину перед Україною за Голодомор, про що він говорив прямо), замість всього цього нинішня мета Росії – ізолювати і паралізувати Україну‚ відібрати в України Крим і Донбас. Звести величезну багату країну до „галузі“ путінської економіки, заснованої на круговій поруці, грабежі і корупції… Про моральність московської адміністрації питання не виникає вже давно. Росія перетворилася в грудну жабу пострадянського простору.

Залишилося останнє запитання. Чому багато росіян, люди пристойні, освічені і часом з вигляду цілком культурні, щиро вважають Україну збіговиськом недолугих „молодших братів“, яких треба повернути назад. Імперський комплекс в підсвідомості? Ні, не він. Двовікове промивання мізків великодержавної пропаґандою – так буде точніше.

Я довго думав над цією моральною проблемою і ось до яких висновків дійшов. Російські люди прекрасно знають, чиє „сало з’їли“. Добре знають, що і вони, і їхні батьки і діди зрадили Україну і зраджували її протягом усього свого життя. Всі російські люди прекрасно знають, що третє століття поспіль зневажають Україну і використовують Україну, приймаючи як даність брехливу пропаґанду про „єдиний народ“, вигадану М. Катковом в 1863 році. Тому одні ганять Україну, інші прямо вмирають від ненависти до України, матюкаються і глумляться над нею, треті з піною в роті падають на підлогу в антиукраїнській істериці, четверті лицемірно-слізливо тягнуть кишки з опонентів – „ми ж єдиний народ, ми, мовляв, так один одного любимо, відход України – такий удар по Україні та Росії “. А інші мовчать– не говорять. Звинувачені совістю.

Так чинять усі представники людської породи, які намагаються позбутися почуття провини, не вдаючись до єдиного методу‚ що очищує совість – покаяння. Замість останнього виникає іраціональна контраґресія і українофобська істерика.

„Ненависть в поєднанні зі зневагою здатна струсити будь-яке ярмо“, – писав Вольтер. Виправдана ненависть до Росії розливається по українських просторах з ініціятиви самої Росії. 

Коментарі закриті.