Тепер‚ у дуже непевні сьогоднішні часи‚ коли американський і‚ виглядає‚ увесь білий світ опосідають‚ вирядившись у новітні одежі‚ старі‚ здавалося б‚ уже пережиті‚ вже остаточно розвінчані й відкинуті омани‚ й коли людина‚ намагаючись не втратити твердий ґрунт під ногами‚ не знає‚ вкрай розгублена‚ що буде завтра‚ – погодься‚ читачу‚ що в ці дуже тривожні‚ темносірі‚ майже непроникні для розуму дні нібито недоречно говорити про минуле‚ нібито марно згадувати‚ як українська людина в страшному ХХ ст. залишалася‚ всупереч неймовірним обставинам‚ Людиною‚ своїм індивідуальним життям‚ таким мовби маленьким‚ непомітним‚ стаючи на бік світла‚ утверджуючи великий сенс людської історії – боротьбу проти сил темряви.
Не впадаймо у відчай! Ріка життя знесе геть і цю‚ наразі панівну‚ брудну піну‚ ніякі недобрі збурення в суспільствах і в душах людей‚ ніякі нові спроби переписати і спотворити те‚ що вже закарбоване на скрижалах вічности‚ не заглушать цього сенсу‚ не знецінять шляхетних зусиль попередніх поколінь в жодному народі на землі. А тим більше – в американському‚ котрий своєю свободолюбністю і реально досягнутою свободою щедро поділився з багатьма поневоленими націями‚ зокрема й нашою‚ українською. Так щедро‚ що в загальноамериканській історії‚ навіть на найславніших її сторінках‚ знаходимо довгу низку українських імен.
Особливий привід для гордости і самопошани: ці ж імена великою мірою належать і нашій національній історії. І щось більшого: все американське українство в цілості‚ від самих його початків‚ принаймні від останнього десятиріччя ХІХ ст.‚ тобто від виникнення Українського Народного Союзу і газети „Свобода“‚ розвивалося унікальним подвійним шляхом – засвоєння американських цінностей тривало водночас зі збереженням свого українського „я“‚ з вірністю гаслові „Пам’ятаймо про Україну!“.
Давні єгиптяни‚ мудрі жерці їхніх храмів‚ знали‚ що людина має‚ крім фізичного серця зліва грудей‚ ще одне‚ справа‚ невидиме‚ духовне серце. Американські українці переконливо ствердили цю істину своїм життям. Якщо колись все ж таки з’явиться на цю тему поважне‚ вичерпне дослідження – ой‚ давно йому час з’явитися! – і прийде в Україну‚ зокрема в українські школи‚ який винятково здоровий вплив така книжка мала б на дітей‚ надихаючи їхні душі сотнями‚ тисячами прекрасних прикладів.
Тому кожeн текст‚ написаний американцем українського походження‚ кожен індивідуальний спогад є неабиякою подією нашого всеукраїнського культурного життя і‚ властиво‚ провісником майбутнього‚ дуже й дуже потрібного фундаментального видання – великої історії американського українства.
Обкладинка книги споминів д-р Богдана Футея.
Такою ось неабиякою подією є нещодавно видана в Рочестері‚ Ню-Йорк‚ (заходами Babiuk Enterprises) книжка-спогад „Моя історія: досягнути недосяжну зірку“ відомого в Америці і в Україні правника‚ судді Федерального суду претензій США‚ доктора юридичних наук Богдана Футея. Книжка‚ як на маштаб особистости автора‚ аж занадто скромна‚ у ній лише 105 сторінок‚ й то рясно пересипаних фотографіями – щоправда‚ вони великою мірою збагачують текст. Тим часом реальний обсяг здійсненої цією людиною праці‚ професійної та громадської‚ й то в обидвох країнах‚ в Америці і в Україні‚ дозволяв би на солідний том. Тут же маємо тільки скупо подані відомості щодо службової кар’єри‚ наукової діяльности і багатьох громадських посад та функцій.
Ось лише деякі‚ починаючи з юнацьких літ: президент студентської організації в Клівленді‚ президент Союзу українських студентських товариств Америки‚ президент Світової української студентської організації‚ президент Спілки Української Молоді Америки в Клівленді‚ президент Українських злучених органзацій Огайо‚ президент Українсько-американської асоціяції адвокатів‚ голова Організаційного комітету вшанування Тисячоліття християнства в Україні.
Зате щирим душевним теплом і чисто українським родинним пієтетом пройнята головна частина книжки‚ власне спогади про пережите кількома поколіннями Футеїв і великим колом інших українських сімей. Нібито загальна картина знайома‚ типова для тих часів‚ але неможливо без хвилювання читати‚ як прості селяни‚ люди від плуга‚ від землі‚ тягнулися до світла знань‚ до рідної культури‚ як дбали про освіту дітей і про те‚ аби вони виростали корисними для свого народу.
Як це тяжко було досягати за панування Польщі‚ а ще тяжче – після 17 вересня 1939 року‚ коли частина родини Футеїв стала жертвою „перших совєтів-освободителів“‚ частина опинилася в Сибіру. Не легше стало влітку 1941 року‚ з приходом гітлерівських військ – жах нацизму впав на все населення Бучача‚ українське ‚ польське‚ єврейське. Автор‚ доречно забігаючи вперед‚ пише‚ що не так давно Яд Вашен‚ Всесвітній центр Голокосту‚ вдостоїв мешканців Бучача звання „Праведники народів світу“.
У 1944 році масового відчаю‚ Футеї і Верещуки‚ тобто родини тата і мами п’ятирічного тоді Богдана‚ поряд з тисячами українців‚ рушили на спасенний захід‚ де‚ звісно‚ ніхто їх не чекав з розкритими обіймами. Виживали‚ тяжко працюючи на фармах‚ відтак був табір Ді-Пі в Міттенвальді. Перше відчуття своєї громади‚ перше дитяче товаришування‚ перші переживання вірної хлопчачої дружби‚ що триває донині… Ця деталь спогадів дуже характерна: автор пам’ятає імена багатьох людей ще з далекої України‚ відтак з Міттенвальду‚ відтак з Арґентини‚ така пам’ять завжди говорить про добру душу‚ якій не є байдужий людський світ.
Далі‚ наприкінці 1948 року – тяжка‚ виснажлива подорож до Арґентини‚ в далекий не лише віддаллю край‚ але й культурою‚ мовою‚ кліматом. Цей опис зачепить струну в серці кожного читача: у незабутню першу ніч в Буенос-Айресі малий Богдан прокинувся від невтішного маминого ридання і її слів до тата: „Петрусю‚ я хочу додому‚ хочу додому!…“.
Може‚ оце мамине „додому“ багато й визначило в його дальшому житті‚ сповнило високою мотивацією його навчання в гімназії‚ в університеті‚ глибоко і назавжди зв’язало з українською громадою та її інтересами‚ піднесло над його долею високу зірку‚ котру він постановив собі досягнути.
Після майже десятирічного життя в Арґентині сім’я Футеїв перебралася до Америки‚ країни великих можливостей для кожної людини‚ здатної на „per aspera ad astra“. Богдан Футей яскраво засвідчив цю здатність‚ здобувши спершу диплом історика і політолога‚ відтак правника‚ вже з докторським званням. Перша відповідальна праця в американському уряді – головою Комісії з вреґулювань закордонних позовів.
Й ось та зірка: у 1986 році Президент Рональд Рейґан запропонував кандидатуру Б. Футея на пост судді Федерального суду претензій. Зірка така висока‚ що помітна й в українському небі. У книжці є фотографії д-ра Б. Футея не лише з Р. Рейґаном‚ Джорджем Бушем-старшим і Билом Клінтоном‚ але й з українськими президентами Леонідом Кравчуком‚ Леонідом Кучмою‚ Віктором Ющенком‚ Петром Порошенком‚ з відомими діячами української науки і культури. І це не зустрічі „для знимки“. Д-р Б. Футей був активним учасником будівництва правової української держави‚ про що його біографам розкажуть десятки праць‚ присвячених цій темі‚ в американських журналах‚ велике окреме україномовне дослідження „Становлення правової держави в Україні‚ 1991-2001“‚ видане в Києві і вже двічі перевидане.
Окрема його заслуга – лекції з конституційного права в Національному університеті „Києво-Могилянська академія“‚ Київському університеті ім. Тараса Шевченка‚ Львівському університеті ім. Івана Франка‚ Прикарпатському і Закарпатському університетах‚ Українському Вільному Університеті в Мюнхені.
В українській столиці родина Футеїв – як вдома. З тією хіба різницею‚ що на відпочинок часу не залишається – ні для Б. Футея‚ ні для його дружини. Свідчить про це гарне фото: президенти Л. Кравчук і Л. Кучма вітають Мирославу Футей з врученням їй Ордена Княгині Ольги – за плідну волонтерську працю в Посольстві США у Києві.
Вичислювати нагороди і почесні звання та численні високі відзнаки д-ра Б. Футея – на це місця в газеті не вистачить.
І хіба можна дивуватися‚ що їхні діти мають українські імена: Андрій‚ Лідія і Дарія. Певна річ‚ що й подвійні серця‚ як у їхніх тата та мами – з обох боків грудей – американське й українське.
Добре людині жити так‚ щоб з чистим серцем повернутися до тих воріт‚ звідки колись пішла у світ. У спогадах є дуже зворушливі рядки про перші відвідини рідної Бучаччини в 1993 році. У селі‚ на той час вже дуже зміненому‚ водій зупинив авто‚ і Б. Футей запитав жінку на дорозі‚ чи вона не може сказати‚ де жив Олекса Ворощук. Жінка довго вдивлялася в обличчя гостя‚ а потім крикнула: „Це ти‚ Богданцю? Я завжди знала‚ що ти колись повернешся!“.