Basic HTML Version
українськи різні університетські дру-
ки. Коли ректорат не дав дозволу на
заповіджене в цій справі на 19 лис
топада 1901 року віче студентів, вони
все одно його перевели, а після того
пішли демонстраційним походом цен
тральними вулицями Львова. Ректо
рат провів у цій справі слідство йви
ключив з університету 5-ох студен
тів. У відповіді українські студенти
знову відбули 1 грудня 1901 року ві
че, на якому вирішили покинути
Львівський університзт і перейти до
інших університетів поза Галичиною.
Це була так звана „сецесія” укра
їнських студентів. Масовими збірка
ми зібрано тоді чималий фонд на
утримання українських студентів в
інших університетах, але галицькі у-
країнці були тоді ще занадто бідні,
щоб забезпечити постійне утримання
бодай кільком сотням студентів. До
того ж вважали, що не можна зріка
тися права на університет в прадав
ній столиці українського краю —■
Львові. І тому сецесія з літнім семес
тром 1902 року скінчилась.
Але найбільш драматичною подією
в боротьбі за український універси
тет у Львові було демонстраційне ві
че 1 липня 1910 року. Польські сту
денти намагалися те віче розбити й
не допустити його учасників до ви
ходу з університетського будинку, де
вони мали зформувати похід вулиця
ми міста. Тому польські студенти збу
дували на коридорі барикаду, з-поза
якої почали стріляти. Поцілений ку
лею в чоло згинув 21-річний Адам
Коцко, а Леонтович був ранений в
коліно. Викликана поліція постави
лась до цієї справи злобно йодносто
ронньо. Замість повести слідство про
ти винуватців і шукати вбивника по
між поляками — поліція і прокура
тура прийняли версію польської пре
си, що це самі українські студенти
вбили свого товариша й поранили
друго-го. Арештовано 128 українських
студентів, і поліція після того мовч
ки придивлялась, як польські боїв-
ки громили українські установи. Пі
сля звільнення 27-ох студентів від
бувся в лютому 1911 року судовий
процес проти 101 обвинуваченого, я-
кий закінчився засудженням 5-ох
студентів на три місяці в’язниці, 70-
ох на один місяць, а решти на 2 тиж
ні.
У звідомленні про величавий похо
рон Адама Коцка читаємо у „Свобо
ді” з 21 липня 1910 року: „Навіть
шовіністичний магістрат міста Льво
ва схилив голову перед маєстатом
смерти за народну справу і дозволив
вибрати довільне місце на вічний
спочинок для покійного Адама Коц
ка”. Організацією похорону займав
ся громадський комітет під проводом
д-ра Володимира Бакинського; з чле
нів того Комітету живе ще в Америці
д-р Володимир Рудницький- Не ви
ключаючи можливости наскоку поль
ських боївок на похоронний похід чи
на його учасників на цвинтарі, ди
ректор „Народної Лічниці” д-р Євген
Озаркевич зорганізував рятункове
поготівля. У похороні взяли участь
ЗО священиків під проводом о. кри-
лошанина І. Чапельського (помер в
Елізабеті, Н. Дж., записавши свою
прегарну бібліотеку Науковому Т-ву
ім. Шевченка). У похоронному похо
ді йшли 17 парляментарних і соймо-
вих послів, між ними йпольський не
залежний посол із Львова Ернест
Брайтер. Приявними були професори
Михайло Грушевський і Кирило Сту-
динський. Над свіжою могилою про
мовляли о. Михайло Світенький, го
лова Українського Парляментарного
Клюбу д-р Кость Левицький, від бу
ковинських послів посол Єротей Пі-
гуляк, Михайло Грушевський, Кон-
стантина Малицька, Павло Лисяк
(пізніше адвокат, посол до варшав
ського Сойму, видатний публіцист)
від Українського Студентського Сою
зу, посол Яцко Остапчук від Україн
ської Соціял-демократичиої партії, від
Радикальної партії посол Д-р Кирило
Трильовський, селянин Прибила з
рідного села покійного Коцка, Рима-
нова, пізніше видатний політик і
журналіст Осип Назарук і від „Соко
ла” д-р Лонгін Цегельський. Закінче