Basic HTML Version
о. Агапій Гончаренко і його
дружина Альвіна
духовної семінарії вищого віділення
Андрій Гумницький, єпархії Київсь
кої, повіту Сквирського, села Кривин,
церкви Вознесенської, священика О-
нуфрія син, який має 21 рік . .. До
речі, серед випускників семінарії
більше нікого не було родом з цього
села”.
„Виявилася — пише М. Варвар-
цев, — і власноручна розписка Гум
ницького про те, що 27 липня 1853
р. він одержав атестат. Цей документ
дав змогу остаточно засвідчити, що
Андрій Гумницький і Агапій Гонча
ренко — одна йта ж сама особа. Зі
ставлення автографів розписки за
одержання атестату (1853 р.) і ори
гіналу відгуку на смерть Т. Г. Шев
ченка (1861 р.) для лондонського
„Колокола”, написаного з позначкою
,,від ієродиякона Агапія”, показало:
почерки на обох документах ідентич
ні. Отже, Гончаренко — псевдонім
Андрія Гумницького. Поява псевдо
німа припадає на початок 1861 р.”
Автор статті зазначає, що зміна
прізвища на псевдонім сталася тому,
що ,,на Київщині у Андрія Гумниць
кого лишилися батьки, брати, сестри,
які могли б зазнати переслідувань . . .
Архівні документи характеризують
молодого Гумницького як здібного в
науках, скромного, сумлінного • . . ”
В решті статті В. Варварцева немає
нічого, що давало б для нас щось но
ве. Багато уваги приділяє він стат
тям Гончаренка в ,,Колоколі”, голов
не про положення кріпаків, про ду
хівництво, про свавілля ченців в Ки
ївській Лаврі. Але зовсім не згадує
про те, що в своїх статтях у „Свобо
ді” він писав, що в Лаврі більшість
ченців були москалі, так само, як мо
скалем був архимандрит, не зацито-
вано йтакого цікавого його ствер
дження в журналі „Прогресе” (Чи
каго, ч. 18) з 7 червня 1893 p.: „Я
не москаль, я маю свою народність
— і гордий з неї. Тим то йстрашен
но була славна козацька сила, що у
нас, панове молодці, душа була єди
на”. А в одному з останніх чисел сво
єї „Свободи”, яке пізніше передруку
вав М. Павлик у „Народі”, він писав
ще так: „Україно, моя ненько! Мос
каль ще не запоганив міцних дітей
твоїх — козацький люд і до сего ча
су порядніший зо всього слов’янсь
кого люду; не забувай того, ненько
моя, і научай таке діточок своїх”.
М. Варварцев згадує про експлуа
тацію аляскінського населення аме
риканською фірмою Ґутчісона і на
віть цитує з книги Огороднікова „В
стране свободьі” (видана вона була
1882 р. в Петербурзі) слова: „за ко
роткий час вивезли звідти величезну
кількість хутер”, але замовчує про
те, як по-хижацькому господарював
царський управитель Баранов, як
знущався він з населення Алеутсь
ких островів. Про американських ви
зискувачів Гончаренко міг писати у
свобідній пресі Америки, але про цар
ських експуататорів совстським авто
рам писати не вільно.
Третя сторінка статті М. Варварце
ва майже вся присвячена церковним
справам. Тут згадує він, що серед
прихильників Гончаренка були такі
особи, як Дж. Кеннан, але не згадує,
іцо в своїх двох томах цей автор опи
сував умовини життя засланців у
царські часи, які, безперечно, були
ліпші, аніж умовини життя совєтсь-
ких засланців. Царські в’язні могли