Basic HTML Version
Максим РИЛЬСЬКИЙ
ЩО ЗБЕРЕГЛА ПІСНЯ
Та стелись, стелись, барвіночку,
Не корінням — листом.
Та козак дівку викликає
Не голосом — свистом.
— Чи ти чула, дівчинонько,
Як я тебе кликав
Та через твоє подвір'ячко
Сірим конем їхав.
— Ой чи чула, чи не чула,
Не догадалася.
Та темна нічка, дрібен дощик,
Не сподівалася.
тсня
Колись було це, вегором імлистим.
Цесь грім гримів. Співали солов'ї.
Цо ногі йшло. Не голосом, а свистом
У темряві він викликав її.
Було не знати
—
гула zu не гула
І ги хотіла те погуть вона.
Здалось ги ні, що тінь її майнула
У перехресті горного вікна?
Спинив коня, і вдарив кіль копитом
У нетерпінні. Дощик накрапав.
Здалось на мить, що у вікні розкритім
При блискавиці забілів рукав.
Та блискавка погасла. Ще темніше
Загусла ніг. Погасло все село ...
А серце б'ється, свіжий вітер дише,
Немовби хоге остудить голо . ..
Не вийшла, ні! Чи гула, ги не гула
—
Дарма, і ні до гого тут жалі!
Рука козацька сірого торкнула,
І він розтав із вершником у млі.
Ніколи і нікому не вгадати,
Ні хто був він, ні хто була вона,
Мимо якої проїздив він хати,
Які були в них лиця й імена.
Було давно, давно обох немає,
—
А в пісні збереглись для поколінь
І свист отой, що милу викликає,
І дрібен дощ, і ніг, і сірий кінь.
76