Збірник „Інгульський степ” (ІV випуск). Київ: „Ярославів Вал”. 2019. 500 стор.
Владислав Сердюк. (Фото: Володимир Коскін)
Мова, звісно ж, не про сам степ, а про однойменний збірник, який уже кілька років привертає увагу краєзнавців, любителів старовини, доскіпливих дослідників минулого. Він досить незвичний за форматом і стилем подання матеріялів. Великий альбомний формат, тверда обкладинка, чималий обсяг свідчать про солідність і майже академізм видання. Упорядник, видавець і редактор „Інгульського степу” Владислав Сердюк розповів про себе і видання в „Українській літературній газеті”. Сам він вже 10 років живе на Канарських островах. Член Ліґи українських меценатів і опікунської ради Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика.
Народився 1970 року в Києві, диплом інженера-механіка отримав у Національному аґрарному університеті. Майже рік стажувався в Пенсильванському державному університеті. Має з дружиною четверо дітей і у другого сина були проблеми зі здоров’м в Україні. Вирішили переїхати до сонячної Еспанії, де виник задум видавати науковий збірник. Назву узяв з мапи середини XIX ст., яку склав італієць Річчі Дзаноні й написав „Степ Інгулу”. Збірка видана цілковито за рахунок упорядника. Видання безкоштовно розповсюджується по історико-краєзнавчих музеях, бібліотеках краю, провідних університетах та наукових інституціях України, деяких країн.
„Інгульський степ” – це не белетризована оповідь про минулі часи між Дніпром та Бугом, не приправлений авторською лірикою збірник леґенд і переказів. Це солідна збірка архівних документів про історію сіл Кіровоградщини і Криворіжжя.
Цінні матеріяли подали у збірнику відомі історики Анатолій Пивовар і Олександр Галенко. Привертають увагу дослідження Віктора Маруценка, багатолітнього сподвижника на краєзнавчій ниві Долинщини. Безперечно, великої роботи потребувало складання географічних та іменних покажчиків, що свідчить про певний рівень культури видання. Хоча, на жаль, „Інгульський степ” не вказує прізвищ ні технічного, ні літературного редактора.
„Інгульський степ” є науковим виданням. Ті, кілька випусків, які я маю зараз перед собою, свідчать, яку величезну роботу пророблено, що вартує цілої наукової установи. І, як на мене, фактичний зміст може зацікавити насамперед науковців.
Це визнає й упорядник: „Мої дослідження цікаві переважно вузькому колу людей. Взяти для прикладу мою статтю „Історія баштинської Олександро-Невської церкви” в третьому найсвіжішому випуску. Кому вона потрібна? В основному, священикам, які працюють в тих краях, місцевим краєзнавцям і тамтешнім жителям, які цікавляться краєзнавством Долинського району. Тож я досить тверезо ставлюся до своїх розвідок”.
Те, що альманах „Інгульський степ” – своєрідне явище у краєзнавчій літературі свідчить і нагорода в Ню-Йорку науково-Літературного конкурсу ім. Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету, яку В. Сердюк одержав минулого року за третій випуск збірника. Він розповів: „Після отримання названої премії я вирішив заснувати премію редакції збірника „Інгульський степ” за значний внесок в розвиток історичного краєзнавства степової України, яка вже і вручена в Кропивницькому відомому дослідникові, авторові понад 10 унікальних книг, написаних на базі архівних документів, Іванові Петренкові”.
У цьому році редакція „Інгульського степу”, крім основної премії, виділить також кілька відзнак за видані у 2019-2020 роках книги з історико-краєзнавчої тематики.
В. Сердюк мріє про оновлення Інгульського степу: „Якщо в Інгульському степу села мали населення до падіння царату від п’ять до 10 тис. осіб, то нині мають від 50 до 1,000 людей. В селах було по дві-три церкви, школи, ремісничі училища, млини і вітряки тощо. А мрію я про те, що люди об’єднаються і створять якусь оазу. Та насправді села там помирають, молодь від’їжджає в інші краї або у великі міста. Люди, які там проживають, чомусь не можуть об’єднатися заради самих себе, створити громаду і, наприклад, спитати свою місцеву владу, а що ж вона робить саме зараз, куди йдуть гроші і чому нічого не робиться і таке інше. Та мене не полишає надія, що згуртується Україна, маленькі громади – в середні, середні – в більші, і нарешті закінчаться чвари, запанує мир і злагода, країна стане сильною і заможною, які і всі її громадяни. Я на це працюю, і сподіваюсь, що згуртована держава Україна згуртує своїх дітей’.