„Свобода“ (https://svoboda-news.com/svwp/author/petro-chasto/)
Відомий в Росії письменник Борис Акунін еміґрував до Англії і там написав роман „Щаслива Росія“. Правда‚ несподівана назва? Але ж у нашому „найкращому зі світів“ нема нічого неможливого. Тим більше‚ що у творі йдеться про життя-буття росіян аж у ХХІІІ ст. Олігархія‚ охлократія‚ демократія – це вже далеко позаду.
27 вересня у Ватикані відбулася міжнародна конференція „Суспільне добро у цифровому сторіччі“. Мова йшла про вражаючі людську уяву науково-технічні досягнення‚ зокрема у сфері інформаційних технологій‚ але також‚ ще з сильнішим наголосом – про зворотний бік цього явища‚ про його все відчутніше і все тривожніше непідпорядкування цілям духовного розвитку людства. Папа Франциск‚ з властивою йому прямотою‚ остеріг у своєму виступі‚ що технологічний проґрес‚ відірваний від вищих інтересів людини‚ „може привести до нових форм варварства‚ де панує право сильного‚… і до загального занепаду соціюму“. У цьому випадку голос Папи – то голос усіх без винятку світових релігій. Кожна з них виходить з єдиної істини: сенс Всесвіту – моральний.
Недовго потривала в Україні сліпа радість від приходу до влади „нових облич“. І знов суспільна атмосфера вкрай напружена. І знов дуже можливий‚ вже котрий з черги‚ загальнонародний вибух. На вулиці Банковій‚ перед президентським будинком‚ уже відбулися перші масові акції – покищо спокійні‚ попереджувальні‚ але величезну протестну потенцію вони дали відчути. Українцям-бо вже не треба учитися революційній науці.
Керівник президентського Офісу Андрій Богдан в інтерв’ю для інформаційної служби „Бі-Бі-Сі“ 16 вересня закликав українські засоби масової інформації до „очищення“. Давно пора! Тільки не йому про чистоту говорити. Це той самий Андрій Богдан‚ котрий восени 2013 року‚ напередодні ганебного непідписання Угоди про асоціяцію України з Европейським Союзом‚ супроводжував Прем’єра Миколу Азарова до Москви…
Той самий Андрій Богдан – недавній особистий юрист Ігоря Коломойського‚ захисник олігарха в судах…
Той самий Андрій Богдан‚ котрий на День Незалежности‚ перший у його високому кріслі‚ замість святкувати разом з країною‚ волів поїхати до Франції на весілля товариша…
Той самий Андрій Богдан‚ котрого Курт Волкер‚ спеціяльний представник Державного департаменту США в Україні‚ наполегливо радив Президентові Володимирові Зеленському не брати на цю посаду…
Той самий Андрій Богдан‚ котрий цими днями довів до „добровільного“ звільнення Секретаря Ради національної безпеки і оборони Олександра Данилюка‚ мстячись за того таки І. Коломойського.
Деякі психологи вважають‚ що людина звжди має триматися доброї думки. Мовляв‚ якість думання є своєрідним внутрішнім програмуванням: добрі думки притягають все добре‚ недобрі не лише самі по собі руйнують людину зсередини‚ але й притягають до неї відповідні за якістю події та обставини. То чому б цю мудру пораду не застосувати нам до нинішньої ситуації в Україні‚ чому б не думати про неї саме в позитивному ключі й тим самим мати моральне право очікувати бажаного розвитку подій? Міркуючи далі в цьому ж дусі‚ дійдемо до вповні логічного припущення‚ що політична недосвідченість Володимира Зеленського‚ про яку вже так багато наговорено‚ аж ніяк не означає‚ що він на кожному кроці має помилятися. По-перше‚ ніхто з досвідом не народжується‚ він набувається у процесі життя‚ і часом‚ в умовах скрути й безвиході‚ – дуже й дуже швидко.
За пару останніх місяців світ довкола України змінився‚ і причин тривожитися за її долю стало більше. В чому річ? Зовнішні зміни зумовлені внутрішніми? Бо ж за президентства Петра Порошенка Европа у принципових питаннях Криму і Донбасу нібито вела себе‚ як то кажуть‚ притомно і навіть застосувала економічні санкції проти Росії‚ грубого порушника міжнародного права і територіяльної цілісности України. Чи‚ може‚ то тільки здавалося?
Заклик – та ще й зі знаком оклику і відразу з заголовку – таке трапляється не в кожному числі газети. Річ у тім‚ що автор спонуканий надзвичайно сильним враженням від щойно прочитаних спогадів українського архітектора Олександра Пежанського‚ упорядкованих його дочкою Дарією Ярошевич і видрукуваних у 2018 році київським видавництвом „Майстер книг“. Спогади – особливий жанр‚ в такій мірі особливий‚ що в безмежному книжковому морі він творить мовби острів‚ посеред якого ростуть екзотичні дерева‚ і кожне – абсолютно неповторне. Бо кожна‚ без найменшого винятку‚ людська біографія – глибоко індивідуальна. І хіба це не є доказом невичерпної творчої сили Того‚ з Чиїх рук наші „я“ ідуть у земний світ‚ аби тут‚ серед безлічі „я“‚ здійснити власну програму і помогти іншим у цьому?
Якось дуже дивно почав свою практичну президентську діяльність Володимир Зеленський. Ніби ж молодий ще‚ виростав уже в незалежній українській державі‚ тобто не обтяжений совєтськими ідеологічними догмами‚– то звідки ж у нього це загадкове бажання реставрувати відкинуте і засуджене суспільством зло? Але чи відкинуте? Чи засуджене? Чи хтось щось чув про суд над комунізмом за його непростимі злочини?
Щоб уже закінчити розпочату в попередніх числах розмову…
Ще раз текст‚ якому рівно 120 років: „…Усі европейські держави визнають свою васальну залежність від богдихана і‚ залишивши в Европі значне окупаційне військо‚ він вертається на Схід‚ щоб рушити морськими походами на Америку та Австралію…“ (Вол. Соловйов‚ „Коротка повість про антихриста“‚ 1899 рік). Може‚ цього не станеться або станеться зовсім інакше‚ бо недаремно кажуть: за людиною – тільки припущення‚ і лише за Богом – здійснення. І все ж у світовому дискурсі‚ починаючи з перших десятиріч ХХ ст.‚ слово „Китай“ звучить все частіше і все голосніше. І все протиставніше до Заходу‚ до европейської християнської цивілізації.
18-19 серпня Україну відвідав з дводенною офіційною візитою Прем’єр-міністер Ізраїлю Беніямін Нетаньягу. В наших традиційно уважних до українсько-ізраїльських стосунків колах відразу ж знайшлися незабуті конспірологічні версії. Мовляв‚ бач – не їхав‚ не їхав‚ а коли українці дружно обрали президентом своєї країни єврея‚ то негайно приїхав; відтепер чекаймо біди – будуть нами керувати сіонські мудреці. Оливи у вогонь таких настроїв піділляла в момент зустрічі біля літака ізраїльська Перша леді Сара Нетаньягу‚ сердито кинувши на землю кусник українського короваю. Тут уже що скажеш?
Завтра Україна і світове українство святкуватимуть День Незалежности – 28-ий раз поспіль. Самий час – майже три десятиріччя! – достойний пошани. Людина такого віку уже впевнено торує самостійний шлях у житті й усвідомлює власну відповідальність за нього. Коли щось не так‚ то ще має змогу піти до батька і матері за порадою.
Передмова до „Трьох розмов“‚ написаних Володимиром Соловйовом наприкінці 1899 року‚ датована Великоднем 1900 року і закінчується такими сумними рядками: „Різноманітні недоліки тексту досить для мене відчутні‚ але так само відчутний і не вельми далекий образ блідої смерти‚ котрий тихо радить не відкладати друкування цієї книжки…“. Це останній рік життя філософа‚ останні три місяці… Чужий офіційній Росії‚ відкинутий церковним кліром‚ не маючи не те що ніякої маєтности‚ але навіть власного кутка‚ він‚ як колись його великий прадід Григорій Сковорода‚ доживав у своїх приятелів та декількох щирих прихильників. Вже з того одного‚ що‚ передчуваючи близький кінець‚ незрозумілий‚ недосяжний для довколишнього світу християнин-містик віддав останні сили цій книжці‚ свідчить про виняткову важливість її теми і розкритої в ній духовної кризи тих часів. Втім‚ й усіх пізніших‚ також і сьогоднішніх. Може‚ сьогоднішніх ще й у більшій мірі.
Цього літа сповнюється 120 років релігійно-філософському шедеврові російського християнського мислителя Володимира Соловйова „Три розмови“. Написаний у формі дискусій‚ украй напружених думкою і почуттям‚ твір був оцінений в інтелектуально-духовних середовищах Европи нарівні з безсмертними сократичними діялогами Платона. Ці розмови можна назвати останньою барикадою у битві автора‚ вірного сина Христової Церкви‚ за Божу правду на нашій грішній землі. Йшло тоді останнє літо його короткого‚ 47-річного життя. Вже з юних літ Вол.
Головний представник московського політичного ідіотизму Володимир Жириновський тоном добре поінформованої людини запевняє путінську шовіністичну орду, що Україна невдовзі повернеться до складу Росії. Кремлівські телевізійні канали – а ніяких інших там просто нема – перемогу „Слуги народу“ у виборах до Верховної Ради України тлумачать як початок кінця незалежної української держави. Принаймні, мовляв, ідеться про відмову від усієї післямайданної внутрішньої і зовнішньої політики Президента Петра Порошенка. Однією з нібито переконливих підстав очікувати саме такого розвитку подій в Україні є для російської сторони проголошений Президентом Володимиром Зеленським намір люструвати всіх причетних до української влади від весни 2014 року.
Така люстрація є для російської верхівки дуже зрозумілою, бо вповні збігається з кремлівським пропаґандивним стереотипом про „київську хунту“. І для Москви це – виразна ознака повернення до зручного для неї напівколоніяльного статусу кво України часів панування там Партії Реґіонів.
21 липня Україна обрала нову Верховну Раду. Це вже буде її 9-те скликання. Правду про діяльність Ради 8-го скликання довідаємося колись з історії українського парляментаризму. Але вже й тепер можна сказати, що за кількістю цінних законів цей депутатський склад був найпродуктивнішим за всі роки незалежности. І водночас – найбільш критикованим, найжорстокіше дискредитованим в очах спільноти.
Цього літа (26 липня – за юліянським календарем‚ 7 серпня – за григоріянським) виповнюється 200 років від народження Пантелеймона О. Куліша – одного з найталановитіших українців ХІХ ст. Якби‚ не дай Боже‚ доля нашого народу склалася ще гірше‚ ніж ми знаємо‚ і обдарованим‚ освіченим та невтомним у праці для загального добра „трудоголіком“ виявився лише він один‚ то й у цьому випадку було б щось доброго сказати про тогочасну українську культуру. Небагато таких універсальних працелюбців повторилося в наступних сторіччях. Феномен П.
Це вже світова традиція – оцінювати працю нового президента чи прем’єра за перші 100 днів перебування на високій посаді. Наразі не минуло й двох місяців від 20 травня, дня інавґурації Президента України Володимира Зеленського, тому зарано хвалити чи критикувати його. Єдине, що вже можна зробити, то це щиро поспівчувати йому: не за свій плуг взявся, ніколи не міряв ні ногами, ні серцем того поля, що тепер лежить перед ним, очікуючи на глибоку і рівну борозну та на добірне, без полови, насіння. Це щось зовсім, зовсім інше, ніж та комедійна атмосфера, котрою він дотепер жив. Дуже можлива разюча і болюча – і для нього, і для всієї української держави – зміна жанру на діяметрально протилежний.