У листопаді виповнюється 40 років від створення Української Гельсінкської Групи (УГГ). Ця подія мала недвозначне значення у відновленні незалежности України. З п’яти Гельсінкських Груп, які постали на території колишнього СРСР (Московська, Українська, Вірменська, Литовська і Грузинська), УГГ була унікальною. Інші не зуміли втриматися так довго, як Українська. Московська і Литовська групи проіснували по шість років, Вірменська – три роки, Грузинська всього один рік.
Українці виявилися зовсім іншими за своєю вдачею, своїми переконаннями, своєю впертістю і вірою у правоту справ, які обстоювали. Інші групи після арештів їхніх членів призупиняли свою діяльність і не поповнювалися новими членами, а УГГ навпаки, після арештів перших основоположників, поповнювалася усе новими членами, які перебували на волі і навіть тими, які перебували в ув’язненні. Це унікальний випадок серед багатьох народів у подібних випадках. Перспектива негайного ув’язнення нових членів не лякала. Від перших 10 членів-основоположників у 1976 році УГГ до 1987 року збільшилася до 50 членів.
У тих буремних роках я спорадично вів свій щоденник, записуючи важливіші події у нашій діяльності і житті. Варто навести з щоденника деякі записи, щоб побачити, як українці у західному світі сприймали ці події, як до них ставилися і як включалися в акції на підтримку позицій УГГ і на захист ув’язнених членів.
14 травня 1976 року: „Телефон на роботу з українського відділення Радіо Свобода у Ню-Йорку. Повідомляють, що у Москві створено Групу сприяння, яку названо Московська Гельсінкська Група. Питають, чи маємо якісь інформації у цій справі з України. Сказав, що не маємо“.
3 серпня 1976 року: „Вчора ми повернулися з Монреаля. Застав багато пошти. Отримали першу інформацію з України про Гельсінкський процес. Згідно з нею, в Україні триває підготовка до створення Гельсінкської групи, активну ролю у цій справі відіграють письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко, який живе в Москві і який став членом Московської групи. Затримка зі створенням такої групи в Україні має принциповий характер. Деякі члени Московської групи вимагають, щоб Українська група була частиною Московської, на що не погоджуються українські активісти. Яка позиція Григоренка, нам не відомо. Згідно з цією інформацією М. Руденко наполягає, щоб Група мала назву Українська, а не Київська, щоб була самостійна, незалежна і не була частиною Московської. Я зразу подзвонив до Радіо Свобода і повідомив їм таку інформацію. Ми домовилися, що наразі ми цієї інформації не будемо публікувати в пресі і вони не будуть передавати по радіо“.
16 вересня 1976 року: „Юрко С. (Саєвич) повернувся з України, був у Конча-Заспі, де зустрічався з М. Руденком. Привіз поеми „Хрест“ і „Я вільний“, збірку віршів, багато особистих фото Руденка. Він інформував Юрка про підготовку створення Гельсінкської групи в Україні, вона має бути самостійна і обстоювати незалежність України. Є чимало осіб, які готові стати членами Групи, але їхніх імен він не назвав. Наголошував, що Група не буде підпільною, а відвертою у своїй діяльності. Передбачав, що після створення Групи його телефон правдоподібно буде відключений, тому дав Юркові телефон генерала Григоренка у Москві й поручив до нього дзвонити. Юрко повідомив його, що як тільки буде створена Українська Група, у Вашінґтоні буде створений Комітет з представників правозахисних організацій, які будуть репрезентувати на Заході їхню Групу, на що Руденко погодився“.
12 листопада 1976 року: „Телефонують з Радіо Свобода. Повідомляють, що створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Її очолив Микола Руденко, представником Групи в Москві призначено генерала Петра Григоренка. Руденко влаштував у Москві прес-конференцію, на якій повідомив про створення Групи. Я зразу сів за телефон і почав дзвонити представникам усіх правозахисних груп, комітетів оборони українських політв’язнів, повідомив, що збори відбудуться 17 листопада у Вашінґтоні і на них буде створено Комітет, який буде представляти Групу на Заході. Питав, хто дає згоду стати членом, якщо на той день не зможе прибути до Вашінґтону“.
18 листопада 1976 року: „Вчорашній день, середа, став історичним – ми створили Комітет. У вечірніх годинах зустрілись у приміщенні св. Софії (у Вашінґтоні). Ми поїхали разом з А. Зваруном. Прибули також У. Мазуркевич, Ю. Саєвич, Ю. Дейчаківський, І. Кошман, А. Грушкевич. На пропозицію Зваруна нову організацію ми назвали Helsinki Guarantees for Ukraine Committee. Мали проблему з перекладом цієї назви на українську мову. Ю. Саєвич запропонував такий переклад: Комітет Гельсінкських ґарантій для України, що стало офіційною назвою Комітету.
На мою пропозицію ми обрали головою Комітету д-ра А. Зваруна, голову „Смолоскипу“, а на секретаря Ю. Саєвича, який через те, що працює у державній американській установі, буде вживати псевдонім Богдан Ясень. Присутні узгодили, що я буду вести телефонічні розмови з членами групи в Україні, а через своє ОУНівське минуле не буду вживати свого прізвища, а буду вживати псевдонім Ю. Саєвича – Б. Ясень. Усі присутні стали членами Комітету. Ті особи, які не могли прибути на збори і які телефонічно дали свою згоду, стали членами Комітету – А. Фединський, М. Зарицька, А. Каркоць і М. Стефанюк. На зборах обговорено плян діяльности Комітету. Він має перекладати всі документи української Групи на англійську мову, розсилати їх політикам і членам міжнародних правозахисних груп, влаштовувати прес-конференції, представляти Групу на різних конференціях, видавати англійською мовою інформаційний бюлетень“.
21 листопада 1976 року: „Сьогодні, у неділю, я не пішов до церкви з дружиною і дітьми, вперше у своєму житті телефонував в Україну. Вивчив досить для мене складну процедуру і потелефонував до Миколи Руденка. Розмова тривала досить довго, і її ніхто не переривав. Я повідомив його про створення вашінґтонського Комітету, про його членів. Він подав склад київської Групи і наголосив, запитуючи мене, чи я добре його чую і розумію, що київська Група є громадською, леґальною і відкритою організацією, що інформації, які ми будемо отримувати від нього телефонічним шляхом чи іншими способами, повинні бути опубліковані у пресі. Він дав згоду, щоби вашінґтонський Комітет представляв Групу у західних країнах“.
На цій інформації і призупинився щоденник. Наведено з нього ті місця, які відносяться до перших днів існування Української Гельсінкської Групи і вашінґтонського Комітету. Як стало відомо, після цієї телефонічної розмови телефон М. Руденка зразу відключили. Те саме сталося і з телефоном Левка Лук’яненка, до котрого теж дзвонив, але розмова тривала дуже коротко і була перервана. Від того часу мені доводилося постійно дзвонити до генерала П. Григоренка в Москву.
В дуже короткому часі Групі вдалося підготувати ряд меморандумів, деклярацій і листів-звернень. У них порушувано і з’ясовувано найпекучіші проблеми, які стояли перед українським народом: ізоляція України, Україна – УРСР, член Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО й інших міжнародних організацій, не включена в Гельсінкський процес, в Україні відбувається посилена русифікація і дискримінація українців в цілому СРСР, українцям заборонене право на еміґрацію. В окремих матеріялах Група домагалася відкриття у Києві іноземних посольств і консульств, представництв західної преси,
Як виявилося, членами Групи стали не ідеологічні однодумці, а особи різних поглядів і політичних переконань. Серед них були націоналісти і марксисти, ті‚ які стояли на виразних українських самостійницьких позиціях і ті, які були прихильниками федеративного союзу України і Росії. Група мала виразний український національний характер, а серед її членів були також два представники національних меншин, а також два представники країн Прибалтики.
Членам Групи вдалося організувати надійний спосіб нелеґального перекидування матеріялів Групи на Захід. Для цього використовувано українських матросів, які досить часто бували в Копенгаґені (Данія), болгарських правозахисників, а також у деяких випадках дипломатичну недоторкальну пошту. Таким чином майже всі документи і матеріяли Групи вашінґтонський Комітет і видавництво „Смолоскип“ видали окремими книгами українською і англійською мовами, подбали, щоб меморандуми були опубліковані в публікаціях американського Конґресу. Коли в Україні документи УГГ могли розповсюджуватись тільки у малій кількості шляхом самвидаву, то завдання української західної діяспори було однозначне: максимально поширити ці матеріяли у західних країнах, здобути прихильнсть західних країн, залучити політиків на захист ув’язнених членів УГГ. Важливу ролю у цьому виконували вашінґтонський Комітет Гельсінкських ґарантій для України, видавництво „Смолоскип“, Комісія прав людини Світового Конґресу Вільних Українців (КПЛ СКВУ), а згодом також Закордонне представництво УГГ.
У 1980 році представники ЗП УГГ, вашінґтонського Комітету, „Смолоскипа“ і КПЛ СКВУ брали активну участь в Гельсінкській конференції в Мадриді, у 1982 році Президент США Роналд Рейґан проголосив 9 листопада Днем УГГ, у тому році відбулися виставка і слухання в Конґресі США з нагоди п’ятиріччя УГГ. У 1981 році Сенат Канади, 1983 року Сенат Австралії і 1986 року Сенат США спеціяльними резолюціями відзначили дяльність УГГ, а в листопаді 1986 року було відзначено 10-річчя УГГ на Гельсінкській конференції у Відні.
Гельсінкські угоди і створення УГГ дали Україні можливість заговорити на цілий світ про людські і національні, політичні і релігійні права нашого народу. Безстрашна діяльність членів УГГ в Україні і підтримка їхніх зусиль представниками української західної діяспори наблизили день розвалу „могутнього“ Радянського Союзу, розпаду російсько-комуністичної імперії на кільканадцять самостійних держав і увінчалися проголошенням nезалежности України.
Як тоді, так і тепер залишаються актуальними для нас слова документів УГГ: „Вічність нації є основою буття сучасної земної людини, повна суверенність нації має стояти понад інтересами держави, культура є нерозривною частиною нації, інтернаціональне і всесвітнє складається з національного й індивідуального“.