„Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки в обличчі вічности, яка невідхильно зближається до мене, заповітую вам: Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням будьте її служителями. Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам’ятайте що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання жизні… Пам’ятайте, що народ, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовими скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого народу серед народів світу“.
(Йосиф, Патріярх і Кардинал, із „Заповіту“ Блаженнішого)
Цього року відзначаємо ювілей одного з найважливіших українців, яким є Михайло Грушевський. Відповідно до Указу Президента України було створено Організаційний комітет, до складу якого увійшли представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадськости й науковців. Серед заходів для відзначення 150-річчя від дня народження видатного українця, урочистості було проведено у вересні 2016 року: Дні М. Грушевського в Києві та інших місцях, з участю представників органів державної влади й місцевого самоврядування, громадськости й науковців. Також конференції, круглі столи, наукові читання, присвячені популяризації наукової, державотворчої та історико-культурної спадщини М. Грушевського, було проведено ряд заходів в іноземних державах, зокрема в Польщі, Грузії, Чехії, Австрії США та Канаді. Викарбовано ювілейну монету, випущено поштову марку та оздобні коверти.
М. Грушевський, вчений світового рівня, прийшов на світ 16 вересня 1866 року в сім’ї гімназійного вчителя Сергія в Холмі (тепер Польща). Згодом виростав на Кавказі, де народилася й виросла його мати Глафіра Захарівна, яка 17-річною дівчиною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського (1833-1901), який був автором декількох робіт з етнографії. Її батько був місцевим священиком – Захарій Опоков. Навчався М. Грушевський вдома а відтак закінчив Тифлійську гімназію, де виявив великі зацікавлення до історії, літератури і етнографії, читав твори Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова та інших.
У 1886 році він вступив до київського університету св. Володимира, який успішно закінчив 1890 року, здобувши званням маґістра. В університеті М. Грушевський студіював під керівництвом Володимира Антоновича. На третьому курсі він написав наукову роботу „История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века“, яку було удостоєно золотою медалею. На рекомендацію проф. В. Антоновича, М. Грушевський переїхав до Львова, де очолив катедру всесвітньої історії. Там познайомився з Іваном Франком і розпочав плідну наукову роботу.
М. Грушевський написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Він створив власну наукову школу і довів свої історичні незаперечні досліди до 1658 року, даючи оцінку Переяславському договорові. Він та І. Франко були тими науковими титанами, які підійняли нашу історичну науку на високий рівень. Справжня історія починається тоді, коли народ не тільки самоусвідомиться, але коли він спроможеться написати про свій родовід. Тоді він стає повноцінною нацією серед цивілізованих народів плянети.
В тому трудному історичному періоді прийшов на світ наш геніяльний поет-мислитель Тарас Шевченко. Головною зброєю Т. Шевченка стало його могутнє слово, а його ,,Заповіт’’ став національним гимном. Годі собі уявити повну історичну закономірність без Михайла Грушевського та його 10-томної ,,Історії України-Руси’’, 112-томної праці ,,Записок Наукового Т-ва ім. Шевченка’’ (НТШ) у Львові та багатьма іншими. Ці праці становлять сильні фундаменти національного відродження, на якому стала розвиватися українська духовна свідомість.
Т. Шевченко пробудив народ, а М. Грушевський дав йому сильні крила до відродження суверенної держави. Він є автором понад 2,000 поважних наукових робіт. Розпрацювавши найглибші надра нашої історії із сивої давнини, він залізною науковою логікою довів суверенність української нації і тим обвалив фальшиві погляди російських істориків про так звані спільні коріння російсько-українських-білоруських родоводів. Брав активну участь в з’їздах, конференціях та організаційній громадській праці, і редаґував „Літературно-Науковий Вісник“ де поміщено низку цінних актуальних наукових статей. Можна сказати, що М. Грушевський та І. Франко це дві надзвичайно сильні в науці індивідуальності, які формулювали новітню епоху свого народу.
Надзвичайно вагомим науковим вкладом праці була видавнича робота школи М. Грушевського. За своїм об’ємом вона не має аналогів не лише в українській історії, але й у світовій. Це був своєрідний ренесанс в українській історіографії. А створені ним науково-освітні організації стали паростками, які спричинилися до постання Академії Наук та інших наукових закладів і об’єднань. М. Грушевський, будучи членом української АН, одночасно був членом Чеської АН, а навіть згодом був членом АН в СРСР.
26 травня 1896 року, у місті Скала М. Грушевський одружився з Марією Вояківською, яка відома як педагог, літературний перекладач та визначна громадська діячка України. Подружжа Грушевських особливо активно працювало в школі істориків України. Так само допоміжною була дочка Катерина (1900-1943), секретар Українського Соціологічного Інституту у Відні (1919-1924). Була членом НТШ і Всеукраїнської Академії Наук України (ВУАН). Після ув’язнення батька, перейшла неймовірно жорстокі слідства і була заслана на Соловки. Нелегкі були ці роки праці вченого, так на відтинку польсько-українських історичних взаємин, як і на відтинку російсько-українських.
Дуже високо оцінював М. Грушевський працю товариства „Просвіти“ та НТШ, які друкували і популяризували книжки і ширили освіту серед народу. Особливих зусиль докладав М. Грушевський, щоб протидіяти злочинним указам Москви („Валуївському“ і „Емському“) та москофільським течіям, які фальшували історію України. Він протиставлявся російським проімперським історикам (як Олександер Прясняков), які намагалися інтернаціоналізувати спадщину Руси-України. Завдяки М. Грушевському вдалося науково не лише зібрати історичну пам’ять про Україну, але цю пам’ять опублікувати і належно її увічнити.
Відомий меценат з Торонта Петро Яцик (1921-2001) зрозумів значення творів М. Грушевського. Він за власні кошти зорганізував Центр Досліджень Історії України при Канадському Інституті Українських Студій в Альбертському Університеті. Також дав фонди на переклади і видання творів М. Грушевського в англійській мові. За його ініціятивою вийшло п’ять томів історії М. Грушевського і систематично продовжується видання дальшої наукової спадщини вченого. На особливу увагу заслуговує його ініціятива, заснування і фінансування в Україні Міжнародного конкурсу юних знавців української мови, який майже повністю за кошти мецената досі діє.
М. Грушевський виїхав з Києва вночі з 3 на 4 березня 1917 року під тиском революційних подій в Росії. Коли в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої заочно обрано М. Грушевського, він поверувся до Києва і включився в потік політичного життя в УЦР. Він пройшов складний шлях від вимог обмеженої національно-територіяльної автономії до становлення самостійної України. 22 січня 1918 року УЦР проголосила повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Був це акт, який має велику віковічну історичну значимість.
М. Грушевський пережив напад на Україну московських військ. З болем вчений коментував, що російська політика не змінюється. Її методи, тактика і ціль була і залишається незмінною в ім’я захоплення чужих територій.
За словами М. Грушевського, протягом століть нас духово й морально закріпачували, чинили з нас рабів і вбивали всяку людську гідність своєю жалюгідною імперською хворобливою ідеологією. В науковій ділянці М. Грушевський стисло співпрацював з Агатангелем А. Кримським (1871-1941), знавцем біля 40 мов. Кримський був організатором Української Академії Наук. Так як сотки інших, він був закатований російськими чекістами. 4 листопада 1937 року на півдні Карелії, в урочищі Сандармох, чекісти розстріляли серед 1,111 осіб української еліти. Проти української інтеліґенції Москва розвинула нечуваний терор. Ленінські орди параліжували діяльність УЦР та довели до упадку визвольних змагань в Україні.
Не зважаючи на політичні події М. Грушевський, як науковець зробив надзвичайно вагомий внесок у вивчення багатьох проблем різних періодів з історії України. Поряд з підручником „Ілюстрована історія України“, написав дві книжки для школярів: „Про старі часи на Україні“ та „Коротка історія України“.
Під його керівництвом урядом Української Народної Республіки (УНР) приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Того самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з Павлом Скоропадським.
У березні 1919 року М. Грушевський еміґрував до Праги, потім до Відня. На еміґрації М. Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Він долучився до створення міжнародної організації, Комітету Незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу. Також заснував у Празі Український Соціологічний Інститут.
У грудні 1923 року М. Грушевського заочно було обрано академіком катедри історії українського народу ВУАН. У березні 1924 року він повірив в проголошену ЦК КП(б) так звану „українізацію“ і погодився повернутись в Україну.
На самому початку вчений розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови історичної науки. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – „Історія України-Руси“ та „Історія української літератури“. З осені 1929 року почався погром наукових установ, створених М. Грушевським. Одночасно почалася критика історичних і політичних поглядів вченого і 7 березня 1931 року йому застосовано домашній арешти і наказано переїхати у Москву, де 23 березня був заарештований і посуджений в організації неіснуючого контрреволюційного „Українського Національного Центру“, до якого під терором вчений признався. Його стан здоров’я різко погіршувався. За рішенням совєтських лікарів йому зроблено операцію, під час якої 25 листопада 1934 року М. Грушевський в Кисловодську (Росія) у загадочних обставинах помер.
Для організації похорону цинічно створено урядову комісію і поховано проф. М. Грушевського на Байковому кладовищі Києва. Споруджено на могилі пам’ятник за скульптурою виконаною Іваном Макогоном та за проєктом архітектора В. Кричевського. Невдовзі комуно-московський режим оголосив М. Грушевського як ворога народу і буржуазного націоналістичного історика і заборонено в імперії СРСР користуватися науковим надбанням вченого.
Підсумовуючи, треба за визначними істориками сказати, що М. Грушевський визнавав лише істинну історію, яка є вчителькою життя народу і становить ядро науки. Він здобув великий авторитет, а в часах УЦР його називали батьком українського національного відродження в новітній історії України. Багатогранна і унікальна наукова праця вченого є складовою частиною всесвітньої науки. Його безцінна заслуга полягає в тому, що він на величезному архівному матеріялі з різних джерел довів безперервний історичний потік українського народу на його суверенітет. Підручники М. Грушевського були строго заборонені в УССР і вважалися ідеологічно ворожими; багато цінних книг було знищено.
У вільному світі до творів М. Грушевського відносилися з великою пошаною. Щоб рятувати історичні здобутки вченого видавництва в Ню-Йорку зразу видали 10 товстих томів „Історії України-Руси“, які повністю розійшлися по університетських бібліотеках. Також видано скорочену історію України в одному томі в перекладі на англійську мову. Ці видання декільканадцять разів були перевидавані. На терені Америки, як і Канади, твори М. Грушевсїкого так в українській, як і в англійській мовах були видавані великими накладами. Цінні історично-наукові праці М. Грушевського розбивали фальшиві міти імперських схем історії, особливо Східньої Европи, і підкреслювали почесне і заслужене місце України серед цивілізованих европейських народів. Завдяки праці М. Грушевського, ми пізнали історичну правду минулого, яка нас вчить досвіду, щоб уникати помилок попередніх періодів. Як сказав Джордж Сантаяна: „Той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений на те, щоб пережити його знову“.