Мене звати Ірина Чиж. Я народилася у Вінницькій області. Мої батьки вчителі. З дитинства виховувалася і росла в патріотичній сім’ї. Мій батько був делеґатом Другого Всеукраїнського з’їзду Народного Руху України в 1990 році, був знайомий особисто з В’ячеславом Чорноволом. Після закінчення школи, в 2010 році, вступила до Національного університету „Одеська юридична академія“. В червні 2015 року отримала диплом маґістра права. З самого початку я була не байдужа до подій на Евромайдані, але навчалася на стаціонарі й там не могла.
Я добре пам’ятаю той день, коли в стрічці новин я побачила, як снайпер розстрілював людей в Києві. Того дня нас відпустили з навчання. Я поспішала в гуртожиток, аби подивитись на новини та переконатися, чи це все дійсно так. Коли я відкрила свій новтбук, то на багатьох каналах називали тих, кого розстріляли снайпери. Вони були майже моїми однолітками.
Пізніше я знайшла їхні сторінки в соціяльних мережах. Відеофільм про Ігоря Костенка мене дуже вразив, коли його бабуся та його сім’я розповідали про нього.
Після перегляду я вирішила, що напишу книгу про цих хлопців. Я знала, що буде нелегко знайти їх родичів, друзів, які погодилися б розповісти про життя полеглих, про те, якими вони були. Але я була готова до цього.
Я написала історію життя Романа Гурика, Ігоря Костенка, Сергія Байдоського, Івана Тарасюка. На титульній сторінці розмістила світлину і вірш Владислава Зубенка. Коли я востаннє спілкувалася з мамою Романа Гурика, то пообіцяла, що імена цих хлопців знатимуть не тільки в Україні. Я впевнена, що так і буде. 2 жовтня 2015 року Романові Гурикові мало б бути 21, але йому завжди буде 19. Того дня, в день його народження, мені відкрили візу в США, після чого я поїхала на Майдан, підійшла до їхніх фотографій і пообіцяла, що я маю довести цю справу до кінця. Вчинок цих хлопців заслуговує більшого, але це найменше, що я можу зробити.
Була велика надія і бажання на зміни в Україні. Наша держава стояла за крок до цього, але цього не сталося. Молодь не змирилася з такою неправдою і вирішила відстоювати свою позицію з надією на краще майбутнє для своєї країни. Багатьом це не сподобалося. Вони не зустріли весну 2014 року. Їм не вистачило восьми днів. Після того дня багато людей в країні змінили свої погляди, стали дивитися на все по-іншому після загибелі цих хлопців. Така маленька і така довгоочікувана перемога з однієї сторони, а з іншої відчувалося, що це ще не все, і найважче буде попереду, бо відчувалося, що назріває щось серйозне. І як показує сьогодення, то були не останні наші герої.
Ґрін-Брук, Ню-Джерзі