У своїй статті „Українці, простіть мені” („Укрінформ“ 29 лютого, „Українські реалії“ 2 березня та інші видання) Аскольд Лозинський намагається виявити свою любов до українського народу через необґрунтований напад на провід Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Він має багато до сказання про совість, принциповість, християнське прощення, нещирість офіційних осіб та душпастирів УГКЦ, які намагаються „вибілити Папу словами „боремось проти російської дезінформації і пропаґанди”.
Я розумію біль мого друга з дитинства А. Лозинського, бо я його поділяю. Вважаю, що гаванська спільна деклярація Папи Франциска і Патріярха Кирила з 30 параграфів має 27 прекрасних, які дають мені як християнинові надію та надхнення на майбутнє. А три параграфи, тобто 25, 26 і 27, є погано сформульовані, і приносять більше шкоди, ніж добра в конкретній дійсності, в якій перебуваємо серед російської аґресії та безкінечних наклепів з боку Московської Патріярхії на УГКЦ та Українські Православні Церкви Київського Патріярхату і Автокефальну. Про це я чітко пояснював у своїх англомовних статтях та в кількох інтерв’ю для англомовної та італійської преси.
Але я зовсім незгідний з А. Лозинським, коли йдеться про його розуміння суті Церкви. Виглядає, що для нього Церкву можна легко виміняти, коли вона не є стовідсотково згідна з моїми політичними міркуваннями. Церкви, яка в першій мірі є інструментом політики, я не потребую. Бо Церква, яка сьогодні гнеться під тиском однієї політики (навіть дуже потрібної сьогодні політики збереження суверенности та самобутности України), може завтра гнутися під тиском другої – дуже нищівної. Це ж трагічна історія Московської Церкви, яка служила спершу ультраконсервативним царям, а пізніше дала себе полонити більшовикам. УГКЦ не була і не сміє бути інструментом чиєїсь політики, а має завжди шукати способів служити Богові і людові Божому у свобідний спосіб. Цього, до речі, не розуміють в Московській Патріярхії ті, які твердять, що не можна засудити ані однієї, ані другої сторони в російсько-українській війні на Донбасі. Свобода дії Церкви Христової не вимагає невтральности в обличчі аґресії. Вона вимагає правди, навіть якщо та правда є неприємною, а може й небезпечною для самого життя Церкви. Тому УГКЦ зазнала протягом свого існування стільки переслідувань і обмежень від різних урядів: римо-католицьких, православних, комуністичних. Тому навіть українські націоналісти не сприймали деяких поучень Митрополита Андрея Шептицького, коли він закликав триматися перше християнської моралі, триматися Христа, і утримуватися від усякої ненависти до інших народів (до того і до тих, які український народ поневолювали).
Мій друг А. Лозинський засуджує провід УГКЦ за те, що він намагається зрозуміти, чому Папа вважав необхідним підписати документ-деклярацію‚ в якій є підступні параграфи, напевно, скомпоновані Москвою. Може краще було б, коли б він намагався зрозуміти провід своєї Церкви (чи може вже тієї, яку він колись вважав за свою). Патріярх Святослав подає свою аналізу у стриманий і урівноважений спосіб. Він розуміє, що Папа Франциск принципово завжди шукає діялогу (навіть тоді, коли йдеться про розмову з нещирим співбесідником), тому що вірить, що без діялогу ніяк не можна дійти до кінцевого розуміння. Можна з цим підходом не годитися, але зовсім інша річ через емоційність не хотіти розуміти цього підходу Папи. Далі Патріярх Святослав підкреслює, що в нашому досвіді немає чого багато доброго очікувати від угод, укладених між Москвою і Римом, особливо тому, що вони у цьому випадку знов говорять „про нас без нас”. На якій же підставі можна говорити про брак хребта зі сторони Патріярха Святослава чи інших греко-католицьких коментаторів, які твердо й голосно, хоч вправді без образ, критикують неслушні параграфи гаванської деклярації?
А. Лозинський не знає до кінця внутрішньої мотивації Папи Франциска. Він не знає, чим мотивується Патріярх Святослав, чи навіть така проста людина, як я. Може він повинен трошки застановитися над тим, що він закидає людям як нещирість, безхребетність, політичний ринок? А щодо його твердження, що його зауваження „є гострими, але вони наскрізь християнські,” мушу висловити свою незгоду. Твердження, що в християнському віровченні „поки може бути прощення, мусить відбутися виявлення жалю і признання свого гріха грішником” більш правдоподібно стосується старозавітнього закону, ніж Доброї Новини Христової. Христос вчив любити навіть ворогів. А милосердний батько в євангельській притчі про блудного сина, яку цитує А. Лозинський, вибігає назустріч своєму блудному синові ще до того, як син встигає просити прощення.
Щодо політичних питань і націоналістичних доктрин, не беруся повчати А. Лозинського, адже я знаю, що він твердий український патріот і це він довів довголітньою працею. Але коли йде мова про суть християнства, то таки відважуся, хоч я сам грішник. З точки зору українського греко-католицького віровчення, Церква повинна захищати свій народ, але вона не сміє бути зведена до рівня, де вона була б тільки інструментом місцевих політичних міркувань.
Я подам відповідь на заклик А. Лозинського „підняти свій голос, але тільки по власній совісті”. Для мене – по власній совісті – ніколи не буде „Україна понад усе.” Я християнин і для мене Бог понад усе. Чи я обурений, що Папа Франциск підписав документ з хибними твердженнями, підготовленими московськими спеціялістами? Абсолютно. Чи я згідний з амбівалентністю Папи щодо того, чи війна на Донбасі є російською аґресією? Ніколи. Чи я вважаю Папу скомпромітованим аж поки не проситиме публічно навколішки в українського народу прощення? Ні. Я просто незгідний з його рішенням і з його висловами. Але в Католицькій Церкві, поки Папа не навчає з рамени свого учительського уряду про питання віровчення, я не мушу з ним годитися. Бо в Церкві Христовій є багато більше свободи, ніж різні політики собі уявляють.
Накінець пригадаю, що нападати на провід УГКЦ і її душпастирів доволі легко. А що ми грішники, то, напевно, нам дещо належиться. Багато важче є подати Римові і світовим аналітикам виважену, спокійну відповідь на питання, чому УГКЦ не згідна з трьома хибними параграфами гаванської деклярації, які стосуються УГКЦ, Українських Православних Церков, не підлеглих Москві, та російської аґресії проти України в Криму і на Донбасі. Маємо не тільки емоції, а також і розум. Вживаймо розум в обороні істини й справедливости.
Тусон‚ Арізона