ДО 80-РІЧЧЯ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ
В Україні практично не було родини, якої б не торкнулися чорним крилом голодомори і репресії. Не оминули вони й моїх дідів і батьків. Від матері чув розповіді про Голодомор у її рідному селі Косівка (нині Володарський район на Київщині). Змалку знав, що з вини комуністичної влади мої батьки рано осиротіли – мої діди Павло Ковальчук і Лаврін Зоренко були репресовані‚ зазнали багато поневірянь і страждань. Згодом про злочини комуністичної влади проти нашого народу дізнався з позацензурної літератури, програм „Голосу Америки“ й Радіо Свобода.
Саме тому навесні 1989 року разом з небагатьма учасниками ініціятивної групи зі створення Народного Руху України брав участь у вшануванні пам’яті жертв Голодомору на Книшовому кладовищі Борисполя, де ми, всупереч заборонам місцевої влади, на видному місці насипали символічну могилу.
У 1992-1996 роках мені, як відповідальному секретареві Бориспільської районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих, вдалося поспілкуватися майже з 400 людей, які зазнали репресій, переважно у формі розкуркулення, або з їхніми дітьми. Люди, які зверталися до комісії, описували в заявах, розповідали усно, як відбувалася колективізація на Бориспільщині‚ як місцева влада, що складалася здебільшого з нероб і злодіїв, грабувала і нищила міцні селянські господарства. Влада не обмежувалася вилученням у селян усього майна, в тому числі продовольства. Усіх членів родини, в тому числі безпорадних, хворих старих і малих, виганяли з домівок на лютий мороз, викидали з колисок у сніг через вибиті вікна наймолодших братиків і сестричок. При цьому забороняли родичам і сусідам надавати вигнанцям тимчасовий притулок у своїх домівках.
Деякі батьки, щоб урятувати дітей, відводили їх до Києва і там залишали напризволяще на вулицях чи базарах з надію, що дітей заберуть до притулків, де вони уникнуть голодної смерти. Такі батьки, якщо вони самі вижили під час Голодомору, більш ніколи не бачили цих дітей і не знали, як склалася їхня доля.
Були випадки, коли батьки, що мали по декілька малолітніх дітей, усвідомлюючи, що не зможуть усіх їх урятувати від голодної смерти через обмаль їжі, поставали перед страшним вибором: втратити всіх, або дати можливість вижити хоча б одному-двом. За рахунок інших. Це означало: одних дітей батьки оберігали, підгодовували, іншим не давали їсти зовсім.
Наприкінці зими 1930 року влада провела акцію з розкуркулення й вилучення із сіл найбільш дбайливих і поважних господарів. Їх виселяли до віддалених, північних країв Московщини. Чимало людей під час багатоденного транспортування в товарних вагонах вмирали від голоду й холоду (особливо немовлята й особи похилого віку). Конвоїри у хвилини зупинок поїзда виривали померлих дітей з рук матерів і викидали у сніг, де їх з’їдали звірі. Тих, хто пережив важку дорогу, серед тайґи виганяли з вагонів у глибокі сніги.
У відповідь на мої звернення до Архангельського обласного управління внутрішніх справ про долю виселених з Бориспільщини людей отримував копії документів, які сільські ради українською мовою складали на депортованих. У них містилася інформація про вилучене майно, склад родини (у багатьох були маленькі діти і старі батьки чи діди), називалася причина адміністративного виселення „ворогів“ на чужину. Найбільшими „провинами“ цих нещасних людей перед окупантами була їхня національність – українці і рід занять – хлібороби.
З розповідей дітей депортованих селян (дехто з них через багато років усе-таки повернувся до рідного краю) з’ясувалося, що більшість членів їхніх родин, хто вижив у дорозі до місць заслання, скоро повмирали на чужині. Без теплого одягу, медичної допомоги і нестачі їжі, вони не змогли вижити в дерев’яних бараках.
За час роботи в комісії мені вдалося поспілкуватися лише з декількома людьми, що були репресовані у 1937 році і дивом вижили у колимських таборах. Час застосування більшовицьким режимом репресивної політики проти українців можна умовно поділити на декілька періодів. Перший тривав від 1921 року до грудня 1934 року. Другий, найжорстокіший і найкривавіший‚ від середини грудня 1934 року до початку німецько-радянської війни. Його вершиною були 1937-1938 роки. Третій – до смерти Сталіна. Четвертий – до падіння комуністичного режиму і проголошення незалежної України
У рамках першого періоду було заборонено діяльність усіх політичних партій і неконтрольованих комуністами громадських організацій, передусім „Просвіти“. У середовищі патріотичної інтеліґенції тривали безперервні пошуки ворогів. 19 квітня 1930 року Верховний суд Української РСР виніс вирок у справі „контрреволюційної“ діяльности Спілки Визволення України. Із загальної кількости майже 30 тис. заарештованих осіб показовий судовий процес було організовано над 45 головними „ворогами народу“. Це були відомі науковці, письменники, діячі культури.
У лютому 1932 року понад 50 представників патріотичної інтеліґенції на чолі з колишнім головою Центральної Ради Михайлом Грушевським було звинувачено у належності до Українського національного Центру. Незважаючи на відсутність доказів „ворожої діяльности“, їх засудили до позбавлення волі. У наступні роки більшість з цих було розстріляно. 1933 року каральні органи повідомили про викриття „Української Військової Організації“. Серед арештованих опинилися працівники освіти, представники творчої та наукової інтеліґенції, які були прихильниками „українізації“. Загалом, в Україні в період репресій 1930-их років було ліквідовано майже 80 відс. творчої інтеліґенції.
Другий період терору розпочався 1 грудня 1934 року, коли було вбито Сергія Кірова‚ одного з найвірніших поплічників Сталіна. Того самого дня термін розслідування справ арештованих було скорочено до 10 днів, розгляд їх у суді проводився без участи адвоката і прокурора, заборонялось оскарження вироків та подавання клопотань про помилування, а вирок виконувався негайно після винесення. Крім людей, далеких від влади, жертвами репресій стали також колишні революціонери, компартійні й радянські діячі, маршали, народні комісари. Проте більшість репресованих становили мистці, вчителі, науковці, робітники й селяни.
Влада не цуралася етнічних чисток‚ із прикордонних областей до Сибіру масово виселяли німців, поляків і чехів. У травні 1944 року з історичної батьківщини до Середньої Азії за звинуваченням у співпраці з німцями було депортовано всіх кримських татар.
Безліч фактів свідчать про те, що більшовицькою державою керували терористи, убивці і мародери. Своєї вершини більшовицький терор досяг у 1937 році‚ коли розгорнулась чергова, найкривавіша „чистка“, що тривала майже два роки. Великий терор розпочався у червні 1937 року чистками Червоної армії і був зупинений 17 листопада 1938 року спільною постановою уряду і партії. Загалом, з січня 1935 року по червень 1941 pоку у СРСР було репресовано понад 19.8 млн. осіб. Прямі людські втрати в Українській PCP від репресій у 1927-1938 pоках становили понад 4.5 млн. осіб.
Більшовицькі репресії призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, понівечили долю багатьох родичів репресованих‚ морально розтлівали тих, хто плянував і здійснював масові людиновбивства, дегуманізували суспільство. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не має собі рівних у світовій історії.
Україна досі пожинає жахливі наслідки сталінізму. Потрібні величезні, довготривалі спільні зусилля патріотичної влади і найкращих представників інтелектуально–духовної еліти нації, всього громадянського суспільства для їх подолання.
Анатолій Ковальчук – колишній відповідальний секретар Бориспільської районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих‚ Київська область.